Щоденник моєї секретарки

— А може, мені викликати на дуель Пашу? Кинути йому рукавицю через те, що моя дружина на весь офіс назвала його імпотентом?

— Так!

— Що так? — не второпав я.

Тут Ірка підскочила з ліжка.

— Ти повинен піти до Паші і сказати йому, що не дозволиш так поводитися з твоєю дружиною! Вони ламають мені кар’єру! Зняли з ефіру наступну програму! — в голосі дружини забриніли сльози.

— А що ти хотіла? Щоб тобі премію виписали?

— Я хотіла, щоб мій чоловік мене захищав.

— А не підставляти саму себе, та ще й свого чоловіка, та ще й весь бізнес заразом ти не хотіла?

Ірка у відповідь стисла губи й відвернулася.

— Цікава у тебе філософія! Значить, ти можеш робити все, що захочеш: на весь офіс теревенити про імпотенцію власника каналу, роздерти обличчя його дружині, порвати їй сукню, а я повинен тебе захищати… Захищати від наслідків твоєї ж власної поведінки… Від усього того, що ти сама на себе накликала.

— Повинен, — дружина знову вперто стиснула губи.

— А може ти поясниш, заради чого?

Кілька секунд Ірка мовчала, потім сказала тихо:

— Бо я — твоя дружина.

— На жаль, — похитав головою я.

— Ах, на жаль? — Ірка раптом смикнулася і зробила крок убік. — На жаль?

Я взяв жінку за плече, але вона люто збила мою руку.

— Ти навіть не уявляєш, що насправді наробила…

— Я уявляю. І уявляю, що ти, мій чоловік, відмовляєшся мене захищати. А такий чоловік мені не потрібен, — голос її несподівано став майже спокійним. Ірка сіла назад на ліжко.

Тут уже паузу взяв я, просто щоб перетравити зміст останньої заяви.

— Тобто ти хочеш зі мною розлучитися?

— Ні, — вона твердо подивилася мені в очі. — Я просто кажу тобі: Іди геть!

Я не повірив власним вухам.

— Геть?

— Так. Мені не потрібен чоловік, який не хоче виконувати свій чоловічий обов’язок і захищати свою дружину.

Цікавий поворот. Я, звісно, міг припинити цю істерику в два ходи, але сьогоднішні події були перебором навіть для моєї загартованої душі. І натомість я з викликом спитав:

— Гадаєш, мені нема куди піти?

— Мені байдуже. Я хочу, щоб ти негайно пішов з мого дому. Чуєш? Негайно!

— Твого дому? — здається, мені почулося.

Ірка холодно посміхнулася:

— З мого! Це мій дім. Ти сам підписав договір. І, до речі, не тільки про дім…

— Зачекай, — я не міг прийти до тями.

— Чого чекати? Ти хотів бути бідним депутатом? Перше вже збулося. Ти — бідний. Іди тепер до Паші і спробуй не упустити депутатство. У тебе є шанс.

Вражений таким поворотом, я замовк, а дружина скористалася паузою, вже зриваючись на крик:

— Іди! Іди вибачись перед нею! Скажи, що кинув мене заради неї! Скажи! Вона пробачить! Га?

Ірчині губи істерично трусилися. Вона вже нічого не чула і не розуміла.

Насправді у мене був невеликий вибір — задушити її прямо тут або піти.

І повагавшись, я все–таки вибрав останнє.