Щоденник моєї секретарки
- Автор: Капрановы Братья
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Зелений пес
- ISBN: 978-966-1515-30-6
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Щоденник моєї секретарки». Краткое содержание книги:
— Не знаю, може, він і зараз за помаранчевих. Але працює на біло–блакитних, це абсолютно точно.
— Нічого собі!
— А отож, — у Олесевому голосі звучала сатисфакція. Коли сам замазався в лайно, легше примиритися зі світом, якщо той теж у лайні.
— А чому ж він раніше не казав?
— Що казав? Що знімає паскудні ролики?
— Ну хоч би й це. Ми ж наче товаришували. Пили разом.
Олесь у відповідь засміявся. Я й справді ляпнув дурницю — але хіба міг її не ляпнути?
— Він же завжди агітував: «Ми переможемо, наші люди». Лаяв Януковича.
— Мало що лаяв? Хіба тільки він каже одне, а робить інше?
І все–таки я не міг цьому повірити. Олесь, звісно, зараз ображений на весь світ — і це не дивно після публічного приниження з кав’яром та Пашиною повією. Хлопець молодий, без досвіду, та ще й поет, а у творчих людей душа нарозхрист. І легше повірити у те, що всі кругом падлюки, ніж зрозуміти свої помилки. Мирослав не міг працювати на Яника з мільйона причин. Проте мільйон перша причина все–таки не виключала такої можливості. Режисерам зараз важко знайти роботу поза телебаченням, а значить і поза політикою.
— Знаєш, де його точно можна знайти? — Олесь на тому кінці буквально прочитав мою думку. — На каналі. Він там постійно товчеться. Готує інавгурацію.
— Зрозумів. Дякую, — остання фраза свідчила про те, що хлопець повністю заглиблений у пошуки психологічного реваншу. Я помовчав трохи, збираючись у відповідь порадити не зациклюватися на негативі і змінити погляд на світ. Але раптом зрозумів, що у теперішній ситуації просто не знайду потрібних аргументів. Швидше навпаки — погляд на світ варто змінити саме мені, от для цього якраз аргументів вистачить.
— Па, — попрощався Олесь.
— Па–па.
Кава у чашці вже охолола, але я випив її автоматично, немов мікстуру. Пошукати через канал — думка не порожня. Тільки як це зробити? Після шоу, яке влаштували Ірка з Пашиною дружиною, для мене дорога туди закрита. Може, звернутися до когось з дирекції — все–таки особисто зі мною конфлікту не було? Але я занадто добре знав телесвіт, щоб зрозуміти — після тієї події ані Ірки, ані мене для керівництва каналу просто не існує, так само, як і для продюсерів, режисерів, ведучих та іншої творчої братії. Кожен з них тримається за своє місце в ефірі і не збирається міняти його на вигадані цінності, такі, як людські стосунки чи дружба. Хіба що охорона…
А до речі, охорона! Це непогана думка. У мене з цими хлопцями завжди був контакт — мабуть, через те, що ніколи не удавав велике цабе і завжди вітався. А ще тісніший контакт з ними у Володаря Колес. Водійсько–охоронне братерство по–справжньому незламне, незалежно від того, кого возиш сьогодні і кого охоронятимеш завтра. Сам бачив, як охоронці Кучми жартують з водіями Ющенка. Так, це й справді гарна ідея!
Зачинивши порожній офіс, я всівся в теплу машину і попрохав Володю, якому через мої особисті проблеми так і не вдалося відпочити:
— З’їздимо на телеканал?
— Як скажете, Сергію Миколайовичу.
Київські вулиці принишкли перед вирішальною неділею. Останній день «без агітації», по радіо музика, але бігборди все ще лякають неуникненним громадянським конфліктом у випадку перемоги не тих, кого треба. Перехожі супроводжують поглядами нечисленні помаранчеві стрічки на антенах машин, немовби шукаючи останнього аргументу. У повітрі фізично відчувається тривога — а може, це тільки здається на тлі моїх особистих негараздів. Може, я так само, як і Олесь, поширюю власні проблеми на весь світ. А насправді життя прекрасне, Янукович стане чудовим президентом, а я відповідно — чудовим народним депутатом, і ми з ним будемо керувати країною. Люксусово, як каже Мирослав, керувати.
Вузенька вулиця з трамвайними коліями, на якій височів білий офіс телекомпанії, була заставлена машинами по саме нікуди. Ще б пак — у медійників зараз жнива, гроші течуть рікою, тільки встигай загрібати.
Я попрохав Володю притулитися десь зовсім непомітно — адже мою машину тут добре знали. Почекаю в салоні, поки він наводитиме довідки у колег. Не хочу тиснути пітні руки й бачити, як відводять очі колишні знайомі. Та й самому не варто опинятися перед вибором: привітатися чи ні? Адже ніхто не знає завтрашніх розкладів, все–таки жінки залишаються жінками, а чоловіки — це трохи інше. Чоловіки можуть і помиритися. В теорії.
Міркуючи так, я машинально роззирався у пошуках вільного місця між машинами і раптом побачив знайому картату куртку та хвіст темного волосся над нею.
Щастить же інколи! Мирослав стояв біля сходів та жваво спілкувався з кимось, чийого обличчя видно не було.