Брехуни на кушетці. Психотерапевтичні оповіді
- Автор: Ялом Ирвин
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: FLC, 2018
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Брехуни на кушетці. Психотерапевтичні оповіді». Краткое содержание книги:
Затишний кабінет. Навпроти вас на м’якій та зручній кушетці сидить він — психотерапевт, той, хто вислухає історію ваших страждань, допоможе… Йому ви готові повністю довіритися. А як щодо нього? Чи так само ваш лікар відвертий з вами?
За допомогою історії Ернеста Леша, досвідченого фахівця, автор відкриває перед читачем загадковий і не завжди привабливий зворотний бік психотерапії. Які таємниці минулого приховує Ернест, про що він думає під час чергового сеансу, дивлячись на свого пацієнта? І, зрештою, хто такий терапевт: бог чи людина зі своїми хибами та слабкостями? Перед вами – психотерапія без прикрас.
— Важко сказати, наскільки безнадійно я почуваюся, коли йдеться про мій шлюб… і про поняття шлюбу загалом. Нашому сімейному життю роками бракує іскорки щастя чи поваги. Як і мені, Вейнові до цього байдуже: він витратив роки свого життя на дорогу й водночас марну психотерапію.
Та Ернеста непросто було збити з курсу.
— Каролін, коли я міркую про ваш відчай, що його спричинив нещасливий шлюб, мені спадає на думку ось що: яку роль у ньому відіграв невдалий шлюб ваших батьків? Минулого тижня, коли я запитав вас про батьків, ви зауважили, що ніколи не чули від матері доброго слова на адресу батька та що зазвичай вона говорила про нього з презирством і ненавистю. Можливо, ваша мати просто-таки «загодовувала» вас ненавистю, і це аж ніяк не пішло вам на користь? Як не пішло на користь і те, що день у день, рік у рік вас переконували в тому, що жодному чоловікові не варто вірити, що всі вони дбають виключно про власні інтереси.
Керол хотіла було повернутися до обговорення сексуальних проблем, але не змогла не виступити на захист матері:
— Життя в неї було непросте, сама виховувала двох дітей, і їй ніхто не простягнув руку допомоги.
— Чому ж сама, Каролін? Невже в неї не було рідних?
— Яких? Мама була одна в цьому світі. Її батько пішов з родини, коли вона ще була маленька, — то був один із перших татусів, які відмовлялися платити аліменти… Від матері допомоги годі було й чекати, бо вона була злюща параноїчка. Вони майже не спілкувалися.
— А її оточення? Друзі?
— Анікогісінько!
— У вашої матері був вітчим? Бабуся вийшла заміж удруге?
— Звісно, ні, про це навіть не йшлося. Не знаєте ви моєї бабусі, вона до кінця життя ходила в жалобі. Навіть носовички мала чорні. Я ніколи не бачила її усміхненою.
— А ваша мама? У її житті траплялися інші чоловіки?
— Жартуєте? Я ніколи не бачила в нас удома чоловіка. Мама їх ненавиділа! Але я вже працювала з усіма цими проблемами з іншими психотерапевтами. Це вже сива давнина. Я гадала, що ви пообіцяли не порпатися в минулому.
— Цікаво, — мовив Ернест, ігноруючи зауваження Керол, — наскільки життєвий сценарій вашої матері нагадує історію її матері. Скидається на те, що цей біль у вашій родині передається у спадок, мов та гаряча картоплина, яку одне покоління жінок прагне якнайшвидше перекинути наступному.
Ернест помітив, що Керол нетерпляче зиркає на годинник.
— Я знаю, що часу майже не лишилося, але прошу, Каролін, затримайтеся ще на хвильку. Ви знаєте, це важливо. Я поясню чому… це питання вимагає негайного вирішення, адже ви можете передати це вашій доньці! Знаєте, може, найкраще з того, що ми можемо з вами зробити, — це розірвати це зачароване коло! Каролін, я хочу вам допомогти і пообіцяв, що зроблю це. Та, можливо, наша спільна робота принесе найбільше користі вашій доньці!
Керол не була готова це почути — слова Ернеста її дуже вразили. Її очі мимоволі наповнилися сльозами, і жінка заплакала. Не кажучи ані слова, Керол вибігла з кабінету, ридаючи. «Чорт забирай, він знову це зробив! Навіщо я дозволяю цьому мерзотнику порпатися в моєму житті?»
Спускаючись сходами, вона намагалася зрозуміти, який із коментарів Ернеста стосується вигаданого персонажа, а який — її самої. Керол була страшенно спантеличена й настільки поринула в думки, що мало не наступила на Джесса, який сидів на останній сходинці.
— Привіт, Керол. Джесс — пригадуєш?
— О, привіт. Я тебе не впізнала. — Керол витерла сльози. — Не звикла бачити, щоб ти отак сидів.
— Я люблю бігати, але вмію й ходити. Ти завжди бачиш, що я біжу, і це тому, що я хронічно запізнююся. Складна проблема для психотерапії: я ж бо завжди приходжу надто пізно, аби встигнути про це поговорити.
— А сьогодні вчасно?
— Гм, тепер я приходжу на восьму ранку.
«Джастінів час», — подумала Керол.
— Отже, зараз тобі не треба йти на сеанс до Ернеста?
— Ні. Я вирішив почекати тебе, щоб поговорити. Може, ми якось могли б поспілкуватися, скажімо, побігати разом? Чи пообідати? Або і те, й інше?
— Щодо бігу… навіть не знаю, — мовила Керол. — Ніколи цим не займалася. Вона знову почала витирати сльози.
— Я гарний учитель. Ось, візьми хустинку. Бачу, сьогодні тобі було нелегко. Ернест і мене, бува, доводить до сліз. Просто неймовірно, як він знаходить ці «ахіллесові п’яти»! Я можу якось допомогти? Може, прогуляємося?