Левине серце
- Автор: Загребельный Павел Архипович
- Год: 1978
- Язык: украинский
- Год: Радянський письменник
- Жанр: Советская классическая проза
Электронная книга - «Левине серце». Краткое содержание книги:
Ми досиділися, і дядько Зновобрать, забувши ковтнути боржому, пішов за високі двері. Був він там так довго, що дамаський письменник не витерпів.
— Я, мабуть, піду, — сказав він, підводячись, — бо однаково канавокопача не дадуть. Мені головне — тут посидіти, щоб я міг у колгоспі доповісти. Хто б оце з письменників став добиватися для колгоспу канавокопача? Вони тільки про видання та перевидання, а я тут бач…
І він огинці посунув до виходу. А Зновобрать з’явився перед нами урочистий і гордий і показав папір, де значилося: «З метою усунення небажаної одноманітності в назвах населених пунктів погодитися з пропозицією трудящих села Світлоярськ про перейменування його на Веселоярськ. Віднині…»
65
Віднині всі подальші події відбуватимуться у Веселоярську. А хіба ж це не чудасія — з глибини Карпового Яру вискочити в Світлоярськ, а тоді опинитися у Веселоярську?
66
Тут би мав закінчитися цей недоладний роман, але він тільки починається, бо хоч у Веселоярську й настало безкоття, але не бездівчаття. І в роман на повних вітрилах упливає Дашунька. Дашуньки ж не могло бути без тітки Ялосовети, як не буває яйця без курки. Зрівнювати Дашуньку з яйцем, а тітку Ялосовету з куркою? Але що таке порівняння? Це прийом, який застосовується для більшої наочності й переконливості. Ми, наприклад, не порівнюємо діда Утюжка з мармуровим зображенням грецького бога Зевса, що зберігається у Варшавському державному музеї, хоч вони й страшенно схожі: обидва бородаті, кругленькі й тугенькі, щоправда, Зевс голий, а дід Утюжок навіть у Дніпрі купається тільки в підштаниках. Не порівнюємо ж тому, що не кожен був у Варшаві й бачив того Зевса, сам Утюжок ніколи про такого бога не чув, а от курку і яйце бачив кожен і легко може уявити. Тітку Ялосовету бачили лише її земляки, бо за межі району вона ніколи не виїздила, уявити ж Дашуньку взагалі незмога, бо вона існувала як заперечення всіх відомих законів природи, підкоряючись таємничим велінням, які формують, опосередковують і визначають дівочу красу.
67
З полум’я ентузіазму виривається ніби якась мелодія; задихаючись, Гриша Левенець переслідує її, йому вдається її наздогнати, він простягає руку, але вона знову летить, вона зникає, вона провалюється в безвість, туди, де гримлять громи і клекочуть пристрасті, він настигає її навіть там, він хапає її в обійми, в обійми, в обійми… І обіймає порожнечу. Лише тоді згадує гіркий свій досвід з Котею. Людство вчиться на гіркому досвіді. Гриша теж. Тому він читає не інструкцію про ремонт комбайна «Нива», а вірш Тамари Коломієць «Жінка»: «А ти тільки вдумайся: перед тобою непрочитана книга — жінка. Неповторною радістю і журбою пройнята кожна сторінка. Якщо не нова і не гортана жадібно, то це не значить, що нецікава. Її лаконічність, проста, нерозгадана, не кожному дасться, їй-право. І ти проглядаєш її на ходу (…що ж, оформлена ніби й зі смаком!..), а вона кричить у твою глухоту кожним окличним знаком. Зупиняє поквапливість твою легку кожної крапки благанням. І випитує сутність твою людську кожним знаком питання. Хто ти? Який ти? Навіщо? Звідкіль? Неминучою долею будь. Як солекоп добуває сіль, кожен рядок здобудь. Ти ж тільки вдумайся: перед тобою непрочитана книга — жінка. Якою радістю і журбою світиться кожна сторінка!»
68
Не стрибай поперед батька в пекло, кажуть у Веселоярську. Тим часом самовпевнений автор, нехтуючи не тільки народною мудрістю, а й законами романної композиції, то заскакує наперед, то відбігає назад, так ніби роман це не літературний твір з точно виваженими, вивіреними й допасованими частинами, а примітивна сільська гойдалка, яка тримається на саморобних лозових вервечках, на чесному слові й на неконтрольованому молодечому завзятті. Де ще та Дашунька, де ще події з її участю, а вже покинув автор своїх героїв, злочинно забув їх у найтяжчу хвилину їхнього життя і взявся описувати цю, скажемо і прямо, випадкову для Веселоярська дівчину.
Ну, так. Весілля описувати потреба відпала, бо тут газета випередила автора, і читачі вже бачили, що з того вийшло. Та хоч що там було, хоч навіть село вже перейменоване на Веселоярськ і тепер виправдана буде нарешті назва цієї балаканини, все це не знімає з автора обов’язку повернутися до того найтяжчого для Гриші дня, коли Котя розписувалася з Безтурботним, і того дня, коли почалося Котине весілля. Тут мимоволі згадується глибокодумна сентенція доктора Варфоломія Кнурця про сучасну прозу: «Сучасна оповідна проза має переважно короткий віддих і демонстративно відвертається від світу історичних явищ у бік побутових мікрообсервацій і психологічного аналізу. Тільки ті автори, що володіють відвагою і рідкісною витривалістю, можуть упродовж цілих років вибудовувати великі й складні твори, незважаючи на панівну моду. Відвага й витривалість у літературі, мабуть, цінніші навіть за саму красу». Коли так, тоді геть усі мікрообсервації й копирсання в душі героя! Бо що знайдеш у Гришиній душі того ранку, коли він довідується про Котину зраду? Тисячі й мільйони кішок, які там шкребуться? Але як казав ще Данте в «Божественній комедії»: «Нехай шкребеться, хто лишаюватий». Або, як досить дотепно переклав ці слова Євген Дроб’язко: «І хай свербить тому, хто чирку має!»