Левине серце
- Автор: Загребельный Павел Архипович
- Год: 1978
- Язык: украинский
- Год: Радянський письменник
- Жанр: Советская классическая проза
Электронная книга - «Левине серце». Краткое содержание книги:
Може, він вважав, що й до Веселоярська вона приїхала, щоб порятувати його від безглуздої любові до Коті? Приїхала, щоб рятувати себе саму! Належала до дівчат, які подобаються старшим чоловікам. В академії закохувалися доценти й професори. Тоді й заприсяглася: мати чоловіка набагато молодшого за себе! На зло всім. А Гриша тільки на три роки молодший. Мало! Як мало!
— Прив’яжи мене до мотоцикла, бо втечу!
— Як же ти втечеш, як тобі не можна бігати?
— Знаєш, древні греки прив’язували своїх богинь до тронів.
— Боялися, що втечуть?
— Боялися. Їдьмо тепер до тітки Наталки.
— Може, до мами Сашки? От би рада була.
— Ні, ні, до Наталки.
Він кинув мотоцикл під паркан, удвох тихо ввійшли крізь хвіртку в двір. Коло хати, визолочена призахідним сонцем, стояла Наталчина коза Мальфея і дожовувала представницький капелюх.
— Третій, — сказала Дашунька.
— Що? — не зрозумів Гриша.
— Капелюх.
— Звідки ти знаєш?
— А он від двох стьожечки, бачиш?
— Капелюхи ж капронові!
— Мальфея й капронові їсть. І тільки по три відразу.
Вона засміялася, жартівливо заспівала:
Тоді несподівано цмокнула Гришу в щоку і ще несподіваніше шепнула: «Поцілуй мене в вухо!..» Так ніби чула колись оте вередливе Котине: «Не цілуй мене у вухо!» От і розбери цих дівчат!
Відчуття від першого поцілунку можна зрівняти хіба що з захватом першого астронавта, який ступив на Місяць. Блюзнірство? Але ж буває в житті така мить, якої в тебе вже ніхто не відбере, яка не повториться і ні з чим не зрівняється! Все минає, а це не минеться ніколи. І тіло в тебе легке, як скрипка, і співає, як скрипка, кожною жилочкою.
«Поцілуй мене в вухо!.. Поцілуй…»
Наукові фантасти нічого цього не визнають. Вони пишуть так: «Ніжність душ, розкладена в ряд Тейлора, в межах од нуля до безконечності, сходиться в бігармонійну функцію».
Правнук діда Утюжка не належав до фантастів. Він обома ногами стояв на грунті реальності, тобто на грядках у Наталки за парканчиком, об’єктом його дитячої допитливості була коза Мальфея, та коли в поле його зору потрапили Дашунька з Гришею, він не дуже й розгубився, виждав, коли поцілунок їхній був найміцніший, і голосно повідомив:
— Гри! А я вже рішив тож: буду комбайнером.
От бач. Чоловік щойно почав ходити до першого класу, а вже вирішив! Та й як тут утримаєшся, коли комбайнери цілують таких дівчат, як Дашунька!
Го-го, коза!
Го-го, сіра!
77
Нарешті ця безневинна розповідь щасливо закінчується. А що попереду? Нe вічність — ні, не станемо тривожити цю невловиму категорію, яка примудряється вислизати з наших рук, водночас мовби й існуючи й не існуючи. Нас приваблює тільки суще, зриме, те, що можемо зробити власними руками. Поки не постарів душею, навчися любити і казати правду — пригодиться на все життя. Як кажуть у Веселоярську: ліпше любов без чоловіка, ніж чоловік без любові.
В степах та в мандрах —
1975–1976 pp.