Щоденник моєї секретарки

Генерал зітхнув:

— Це — не наші. Я перевіряв. І не ментовські. Там усе складніше, але схоже, що це не вони.

— Ви впевнені, що не ваші? Може, приховують?

— Сказав, не наші, значить, не наші. А про решту у тебе є кого спитати.

Генерал натиснув відбій.

— Ну, що там?

— Каже, не їхні.

Жорик крекнув.

— Розумієш, Сергійку. Так, як мені розповіли люди, ані МВС, ані прокуратура тут теж ні до чого.

— Як це так?

— А отак.

- І що це означає?

Старий злодій сумно похитав головою:

— Бачиш, Сергійку. Зараз у Донецьку силовики зовсім від рук відбилися.

— Відбилися від рук?

— Так. Київ ні за що мають. Справ своїх нагору не світять. Вказівок не слухають. Роблять тільки те, що їм у Донецьку сказали.

— Відокремилися?

— Точно. Відокремилися. Вони там давно самі свої справи ведуть, людей закривають, коли захочуть, судів і прокурорів не слухають. А зараз взяли нову моду до Києва їздити і тут забирати людей по своєму, донецькому закону.

— Тобто?

— А чого ти дивуєшся? Посвідчення у них, як у всіх. Беруть, кого схочуть, і везуть до себе. Там закривають і пресують. Бо влади київської для них нема.

— То ви хочете сказати, що моя людина…

— Вони забрали. Вони. Ти через Київ її не достанеш.

— А що ж тоді робити?

Жорик замислився.

— Добра людина? Цінна?

— Дуже цінна, Георгію Ісаковичу.

— Тоді це тільки Павлик може допомогти. Тільки Павлик. Треба, щоб він пішов особисто до Віктора Федоровича. Може, так воно вирішиться.

— Паша?.. Це варіант.

— Варіант, Сергійку, варіант. Тільки як ти в такій ситуації будеш до Павлика звертатися? Тяжко буде тобі звертатися.

Чому це тяжко? Я подивився на старого бандита, не розуміючи сенсу його слів. Здається, я пропустив щось важливе.

— Зачекайте. Мені тяжко звертатися до Паші? Не йому до Яника, а мені до нього?

— Ну а як же? Тобі. Звичайно, тобі. Бачиш, як у Ірочки невчасно все це з Ларочкою сталося.

— У Іри з Ларисою?

Ага! От чому він про мою дружину так докладно випитував.

— Так. А ти, Сергійку, хіба не знаєш?

Оце ще мало мені проблем. Іще одна — Ірка посварилася з Ларисою! При їхніх стосунках це було не дивно. Моя дружина навіть згадки про Пашину половину не переносила. А та навзаєм всю голову чоловікові проклювала, аби він гнав з каналу цю «шваль», яка перетягує на себе всю популярність. Проте я ніколи не сприймав трагічно цієї антипатії — жінки взагалі не дуже люблять одна одну, а мужики натомість завжди можуть домовитися.

— Ну, в Ірки з Ларисою вже багато чого було. Все це ми якось пережили.

— Ну й добре. Значить, і це, дай Боже, переживемо.

Від цих слів мені стало тривожно, точніше, ще тривожніше.

— Георгію Ісаковичу, що сталося? Просто я щойно з аеропорту. Навіть додому не заїжджав і ні з ким не розмовляв.

Старий нахилився і дістав з–під столу пляшку води.

— Ти попий водички. Це тільки здається, що взимку не треба водичку пити. А нирочки, їх промивати треба, знаєш як? Треба пити водичку цілий день аж до вечора, а ввечері вже не треба. Тоді каміння не буде, і запалень не буде.