Щоденник моєї секретарки

— А ще у них барсетка така товста була. Вони саму тільки каву замовили, навіть без молока, і один такий чорний її на край стола поставив, в смислі барсетку. Я хотіла відсунути, щоб кава влізла, а він мене матом. Тихо так і злобно.

Найменше мене цікавили зараз переживання офіціантки з приводу мату, яким її послали.

— Ну, далі. Що було далі?

— Я тоді не думала, що вони всі разом, я думала, ці четверо самі по собі. А потім — раз — якось вони всі підхопилися і — до того столика. З усіх боків обступили, її за руки взяли, піднялися і — на вихід.

- І що, навіть не розплатилися?

— Та ні, — офіціантка знизала плечима. — Той, що з нею був, залишився і заплатив за обидва столики.

Мені знадобилося кілька хвилин, щоб прийти до тями. Дівчата терпляче стояли поруч.

— А який він був, той, що за всіх заплатив?

Офіціантка наморщила лоба, згадуючи.

— Ну такий, солідний. В дорогому костюмі.

— Високий, низький?

— Невисокий. І міцний такий. Але не товстий.

— Дякую, дуже дякую, — сказав я, наскільки міг, спокійним голосом. — А на столі вона нічого не залишила? Може ключі від машини чи візитку, чи записку якусь?

Дівчата перезирнулися, мовчки розвели руками.

— Дякую ще раз. А машина? Машина постоїть тут поки? Поки я ключі знайду.

— Та хай стоїть, що їй зробиться.

Я вийшов на вулицю, не розуміючи, що відбувається. Обійшов навколо Катьчиної машини, ніби вона могла щось підказати. Що ж це таке?

Прямо звідти, від машини, я набрав Ґенека.

— Доброго дня, якщо він добрий!

— Привіт. Щось сталося?

— У мене людина пропала. Потрібна ваша допомога.