Повний місяць
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Нора-Друк
- ISBN: 978-966-8659-38-6
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Повний місяць». Краткое содержание книги:
Розгадати таємницю сатанівського лісу береться бойовий офіцер, фронтовик Андрій Левченко. Разом із ним у небезпечній грі — Ігор Вовк, який утік із сталінського концтабору, жорстокий капітан НКВД Віктор Сомов, ватажок дезертирів Жора Теплий та повстанський сотник на псевдо Грім. Їхні долі сплелися в тугий вузол, вони небезпечні один для одного, кожен має свій секрет. Але життя кожного, а заодно — й кохання втікача Вовка, залежить від того, кому вдасться вистояти в двобої з перевертнем. Якщо вовкулаки, звичайно, реальність, а не породження людського розуму та генія…
Нова гостросюжетна історія від Андрія КОКОТЮХИ — детективний трилер, виконаний у популярному стилі ретро–роману. Дія захоплює з перших сторінок. А фінал обіцяє несподіванки, яких не чекав, за його зізнанням, сам автор.
— Не всіх. З того, що розказав мені щасливчик, напрошувалася ключова відповідь. Німці на об'єкті в лісі, ось де ми зараз знаходимось, проводили тихцем якісь серйозні експерименти над людьми. Традиційно використовуючи для цього полонених. Відбирали винятково високих міцних мужчин. Добре годували, повертали їм належну фізичну форму. А потім вони один за одним починали зникати ось у цьому блоці. Їх водили до людини, котру всі називали Gott[16] — Бог. Проте я й далі не зв'язав цю історію з вашими словами. Навіть близько не здогадувався, що то могли бути за експерименти. Фашисти в цьому руки набили давно, фантазії вистачає. А потім познайомився, нарешті, з Ігорем Вовком.
— Що це дало? Теж вам допоміг?
— Чергова підказка. Ігор розказав мені страшні історії про напади вовкулаків на людей. Не тепер, ще минулої осені. Коли тут німці стояли. І приблизно в той самий час, коли щасливчик–полонений вдало втік з секретного об'єкту. Тобто, досліди над людьми тут уже проводили. І зв'язок напрошувався прямий: піддослідні в лісі та хижацькі напади в околицях Сатанова — один ланцюг. Причина й наслідок.
— Чому така паралель?
— Антигени в слині так званого перевертня…
— Ви запам'ятали слово.
— Воно коротке й просте. Тим більше, що суть не в термінах, а в їхньому значенні. Генетична відмінність, Антоне Савичу. Коли напали на медсестру Любу, я гнався за людською істотою. Припускаємо, чудес не буває, як і вовкулаків. Отже, маю справу з людиною. У чиїй слині якимось незрозумілим чином опинилися чужорідні частинки. Довго думав, як це можливо. Коли почув про об'єкт у лісі, припустив експерименти з живими людьми. Згодом дізнався, що так звані перевертні лякали й гризли народ біля Сатанова й раніше. Все, картинка майже склалася.
— Майже? Вам усе ж таки чогось не вистачало?
— Вас, Савичу. Ваших знань, вашого досвіду. Вашої дивної та ризикованої довіри до мене.
— У чому ризик?
— Бо в наш час не прийнято довіряти людям, із якими мало знайомий. Тим більше, коли ще йде війна й невідомо, чи скоро кінець. Ви знали про антигени. Ви не боялися обговорювати зі мною, офіцером, теми, за які інший негайно б завів на вас справу й розстріляв від гріха подалі. Мені до останнього здавалося, що ви просто ходите дуже близько біля істини. Але так само, як я, не маєте фрагментів для цілісної картинки. Перед тим, як піти сюди, на розвідку, вирішив серйозно поговорити з вами. Розказати, про що дізнався. Порадитись.
— Передумали?
— Здогадався, що ви не приведете мене до Гота. Бо з високою ймовірністю Гот — це ви самі, докторе Нещерет.
— Цікаво. На чому ж, як кажуть, проколовся?
— Вовченя, — спокійно й водночас переможно промовив Андрій.
— Вовченя?
— Цуцик, з яким граються діти в дворі Катерини Липської. На кущі, ви ж знаєте, я знайшов жмутик вовчої шерсті. Так, ніби звір біг й зачепився. Після того ми з вами дійшли крамольного висновку: на вашу медсестру, а значить, на всіх інших нападала істота, здатна бути то людиною, то вовком. Точніше, Савичу, ви підштовхнули мене до цієї думки. І вас, як я розумію зараз, це неабияк тішило. Ви переконали мене, матеріаліста, в здатності людини ставати вовком. І навпаки.
— До чого тут вовченя? — запитав Нещерет сухо.
— Катерина Липська підібрала його в лісі. Пожаліла, принесла додому. До речі, тепер у мене сильна підозра, що його маму–вовчицю впорав ваш улюбленець Лобо. Та не в тому річ. Катерина з цілком зрозумілих причин старанно ховала вовченя від чужого ока. Навіть називала його песиком. Крім вас, Савичу, ніхто його не бачив. Ви теж, мабуть, побачили випадково. Але ви єдиний сторонній, хто знав, в чиїй хаті поселився справжній хижак, хай і маленький.
— То й що?
— Коли я взявся за справу ретельно, бо в мене на те були свої, особисті причини, ви навідалися до Липської. Більше немає, де взяти жмутик вовчої шерсті. І нема кому. Божевільна ідея: невже Катерина підкинула, аби збити мене з толку? Тільки ж не вона медик із величезним досвідом. Ви, Антоне Савичу. Не здивуюся, якщо ви запаслися про всяк випадок маленькими жмутиками вовчої шерсті. Могли знайти вбиту вовчицю раніше за Катерину, кінець кінцем. Та й линяють звірі в цій порі.
— Для чого це мені, по вашому?
— Ви б не залишили наміру підкинути мені цей доказ, хай непрямий, існування вовка–перевертня. Я повинен був наткнутися на вовчі сліди. Не того разу, так пізніше. І все одно треба перевірити. Ось коли я згадав нашу розмову в морзі. Та ваші натяки на можливість перетворення людини на вовка й назад. Байка перестала такою бути. Набула нового смислу. Стала підказкою, яку ви навряд чи хотіли мені дати, принаймні — там і тоді. Коло замкнулося.
16
Gott (нім.) — Бог