Чорний лабіринт
- Автор: Сичевський Василь Павлович
- Год: 1963
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Чорний лабіринт». Краткое содержание книги:
В постійній боротьбі на грані життя і смерті формуються характери героїв пригодницького роману Василя Сичевського «Чорний лабіринт». Кинуті в американські табори для переміщених, вони ні на мить не залишають думки про повернення на рідну землю. Наклепами, брехнею і безсоромними провокаціями намагається заплутати їх у свої тенета американська розвідка, та і в цьому двобої перемагає глибокий патріотизм радянських людей.
В романі відтворюється життя конаючого гітлерівського рейху, викривається людиноненависницьке єство фашизму, розвінчується облудна мораль рицарів наживи — американських імперіалістів та їх воєнщини.
Роман «Чорний лабіринт» — друга книга молодого письменника. Перша — повість «Чаклунка Синього Виру» вийшла у видавництві «Молодь» в 1962 році.
Василь Сичевський — учасник Великої Вітчизняної війни, вихованець Київського інституту театрального мистецтва ім. Карпенка-Карого, нині працює режисером Української студії хронікально-документальних фільмів.
Андрій і сам бачить — якийсь довготелесий німець продає новенький парабелум і дві обойми патронів до нього.
— Триста п'ятдесят марок!
— За такі гроші можна гармату купити.
— Триста, і ні пфеніга менше!
Лисий пролаза в картатому піджачку вимахує прив'язаними до дрючка штаньми, немов хоругвою.
— Кому штани! Віддаю даром.
— Черрі-бренді! Черрі-бренді! — кричить скрипучим голосом розмальована фрау.
Прилизаний чоловічок в'юниться у натовпі, пробиваючись до джипа.
— Чи маєте що продати, красуне?
— Ех, ти. Таку треба купувати оптом! — регоче якийсь телепень.
— Вона йому не по карману, — кричить хтось ззаду. Сміх тоне в гомоні, криках, лапці. Високий кучерявий блондин з пов'язаною навколо шиї строкатою косинкою, піднявши догори руку, крутить на пальці жіночу сорочку.
— Кому? Кому? Лепський дарунок для коханки! — Помітивши дівчину, він проштовхується до машини і тиче їй свій товар.
— Візьміть для почину! За один поцілунок, міс! У такій сорочці можна ходити без сукні.
Його відштовхують двоє здоровенних хлопців у чорних андерсівських беретах.
— Вашу ручку, панно, тільки один погляд…
— Що ви робите вечорами, міс?
— Не поспішай, панна потребує галантного обходження. Ти поглянь, які в неї очі. Вони попелять моє серце. Де ми зустрінемось, кізонько? Пропоную серце і дюжину срібних ложок з сервіза Шарлотти Баварської.
Дівчину закидають брудними натяками, нахабно пропонують якісь золоті брязкальця, та вона не звертає на те ніякої уваги.
Нарешті джип зупиняється біля високих кованих воріт. Над ними на тлі сірого граніту арки п'ять великих букв «ЮНРРА» і нижче на воротях крейдою: «Оставь надежду, всяк сюда входящий». «Як на мертвецькій в Дахау», — думає Андрій.
Брама розчинилася. Джип заїхав у двір табору.
— Іди за мною, — сказала Ютта Андрієві і, взявши його папери, пішла через двір до адміністративного корпусу, що білів за розлогими вітами платанів.
На подвір'ї вештались якісь люди. Снували без потреби, як сонні мухи. Ліворуч, за декоративними кущами, починався великий парк. Він теж був забитий людьми. Вони сиділи, стояли, лежали покотом на траві. Руді, обмиті дощами стіни двоповерхових корпусів прозирали крізь дерева парку.
— Ну як, подобається? — запитала Ютта, помітивши, що хлопець озирається навколо.
— А що тут було раніше?
— Клініка для божевільних мого патрона, професора фон Глевіца.
— Ну що ж, для божевільних тут було непогано. А для нормальної людини клітка завжди і всюди клітка. Ти знаєш байку про солов'я, що втратив голос?
— Ні. Але я не розумію, чого ви всі так рветеся додому? Ну що тебе чекає вдома? Я чула, що вас усіх поженуть у Сибір. Кажуть, у Росії тепер голод, епідемії, все розбито, на згарищах тільки жебраки і голодні, здичавілі пси. Там зона пустелі, Я читала про це в газетах. І взагалі ходять чутки…
— Чутками довго не проживеш. Свій розум треба мати, — обірвав Андрій. — Дивуюсь я тобі, і недурна ніби, а співаєш з чужого голосу. Більшовиків не бачила, а боїшся. Росії не знаєш, а ненавидиш. Хто тебе так налякав? — Хлопець примружився, роздивляючись Ютту.
Вони піднімалися східцями до скляних дверей адміністративного корпусу.
— А знаєш, я з тобою давно знайомий.
— Що ти вигадуєш?
— Скажи, ти приходила до Палацу юстиції три місяці тому з хлопчиком? Рудий такий хлопчина. Ну, синок Вольфа Тегарта?
Від здивування очі в дівчини стали схожі на сині озера.
— А звідки ти знаєш?
— Я бачив тебе крізь віконце арештантської машини. А потім, коли малий знайшов батька на каменоломні, Вольф дещо розповідав і про тебе.
— Тегарт? А ти його давно знаєш?
— Ще з Дахау.
Ютта засміялася.
— Ти почекай на мене тут, я швиденько, — вона побігла до дверей, дрібно вистукуючи каблуками.
Ютта не поверталася довго. Андрій нудьгував, чекаючи. Обійшов крило адміністративного корпусу і опинився на невеличкому внутрішньому дворику. На протилежному боці, пробиваючи чисте шатро платанів, здіймався в небо гострий шишак каплиці. На паперті, під мармуровою статуєю мадонни, напівголі діпісти різалися в карти. Спітнілі, хижі обличчя гравців схилилися над ящиком з написом «Made in USA».
На ньому лежала купа зім'ятих, понівечених папірців. Банкомет, низенький чолов'яга з витатуйованою русалкою на волохатих грудях, роздавав карти.
— Стук! — почув Андрій його хриплий голос.
Глядачі щільніше обступили «банки».
— Не пересмикуй! Фармазонщнк! — закричав хтось із гравців.