Молоді літа короля Генріха IV

Вона обернулась до покою — Анрі там уже не було. Двоє на ліжку стогнали вві сні — обом снилось, ніби їх страчують під бамкання всіх дзвонів та виття різанини. Ці звуки раптом заповнили всю кімнату, вони свердлили голову, мов свердлом. Здавалось, наче навкруги реве буря, й не можна встояти на ногах, і жах душить тебе. А то просто в сусідньому покої відчинено вікно. Анрі вийшов туди. Аби не чути й не бачити всього цього разом з Марго — краще вже самому. І він, штовхнувши двері, перейшов до кімнати, опорядженої для його сестри; там ще мали оселити адмірала, щоб сховати від убивць. Марго безсило здвигнула плечима: «Через той поріг? Ні. До нього мені вже нема дороги».

А він слухав і дивився. На майдані внизу аж роїлися люди, що сунули з вулиць, — усі заклопотані ділом, жодного ледаря-роззяви. Діло те було скрізь однакове: вбивати й умирати, і робилось воно вельми завзято, в лад із дзвонами і в такт із кровожерним виттям. Ретельна робота, а водночас яка різноманітність, яка винахідливість! Он один вояка волоче по землі якогось старигана, акуратно обв'язаного мотузком, щоб укинути в Сену. А он один городянин вельми старанно і вправно вбив другого, тоді завдав на плечі й поніс до купи голих мертвяків. Простий народ роздягав убитих: то було якраз діло простого народу, а не шановних городян. Кожному своє. Шановні городяни квапливо відходили, несучи важкі гамани: вони-бо добре знали, де що сховано в домі сусіда-інаковірця. Декотрі перли цілі скрині, використовуючи для цього знов же плечі простого народу. А там собака лизав рану своїй заколотій господині, й зворушений убивця нахилявся погладити його, перш ніж перейти до наступної жертви. Бо й убивці ж мають серце. Вони вбивають, може, тільки один день у житті, а собак люблять весь вік.

У кінці однієї вулиці виднів пагорок, а на ньому стояв вітряк і крутив крилами, як і завжди. Мостом через Сену можна б утекти, якби тільки його перебігти. На тому мосту збилась юрма втікачів, і вони падали під ударами варти. Бо та варта під командою офіцерів-вершників була на місці й дбала, щоб був порядок. Піші й кінні неквапно посувались, розсипавшись на певну відстань один від одного. Бо ж їм потрібен був простір, так само як і працьовиті бджоли потребують його для своєї роботи. Якби тільки не вся оця кров та ще дещо, надто пекельний ґвалт, то, здалеку дивлячись, можна б подумати, що ці добрі люди гуляють по луці й рвуть квіточки. Принаймні небо над ними ясніло найчистішою блакиттю.

«Які ретельні,— подумав Анрі,— Коли вже закортіло вбивати, нащо так пильно розбирати, в кого є білий знак, а в кого нема? Невже, щоб мати право вбивати, доконче треба бути білим? Але ж вони вбивають не для власної втіхи чи користі, а для інших, за дорученням, заради справи, і тому сумління в них чисте. Хоч які вони несамовиті, видно, що це несамовитість із наказу, і працюють вони справно й охоче. Он там кілька душ ставлять шибеницю. Поки вони її докінчать, усі вже будуть повбивані, і вішати можна буде тільки трупи. Та це їм не вадить, вони ж роблять усе не для себе. Вони ніколи нічого не роблять для себе; це мені треба запам'ятати. І як легко напровадити їх на зло і шкоду! Куди важче домогтися від них чогось доброго. Шановні городяни й простий народ — а разом, при сприятливій нагоді, з них виходить послідуща сволота», — думав Анрі; і ті самі слова були останніми в мозку Коліньї в хвилину його смерті.