Юлія, або Запрошення до самовбивства
- Автор: Загребельный Павел Архипович
- Год: 2003
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 966-03-2017-5
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Юлія, або Запрошення до самовбивства». Краткое содержание книги:
— Я тебе люблю, Шульга… З тобою в мене було… Ох, я не можу навіть сказати!.. Це якесь страшне божевілля! Це!.. Я приїздитиму до тебе!.. Приїздитиму, прилітатиму, приповзатиму, розумієш! Черепаха до Ахілла… Гублячи свій твердий панцир і беззахисно оголюючи своє вразливе, ніжне тіло… Ти мене чуєш, Шульга? Без панцира до тебе… А, ти до мене… Чуєш?
— Любов у відрядженнях? Юлю, про що ти?
— Інакше не можна.
— Але ж ти сама… Тоді, у вагоні… Що твій чоловік…
— Морський майор? Імпотент? Хомуха теж імпотент. Від народження. Ще внутрішньоутробний. Бувають внутрішньо–утробні дебіли, і бувають такі самі імпотенти. Хомуха з них. Ну, то й що? А ти знаєш, що буває, коли жінку стережуть аж два імпотенти? Це в тисячу разів страшніше за шекспірівського Отелло. Навіть у султанських гаремах на одну одаліску ніколи не припадало по два євнухи…
— Ти жартуєш, а мені…
— Коли без жартів, то не забувай, що в мене син. Ти ще зустрінеш десяток таких Юльок, як я, а в мого сина може бути тільки один батько… Що ти про це можеш знати, коли не мав ні дружини, ні дітей?..
Шульга не знав, що відповідати, і мовчки став обціловувати її лице, шию, груди, живіт, стегна, Юлія вдавано пручалася і від того ставала ще принаднішою, в лінивих вигинах її молодого дикого тіла таївся страшний дурман, загрозливий, смертельно небезпечний чар, втікати б, рятуватися, відчаєно виборсуватися з чіпких тенет темного шалу, та чоловік уже був отруєний, зневладнений, знетямлений і з радісною бездумністю кинувся в розставлені з умілим недбальством жіночі сіті, в хитрі пастки, в хащі первісних світів, у розкішні безодні, звідки немає вороття.
— Шульга, — покликала Юлія з незнаних і з неможливих далечей. — Шульга, ти мене чуєш?
Він нічого не чув, нічого не знав, нічого не тямив, невагомо нависаючи над жінкою, як Бог у хмарі, і ввійшов у неї твердо, бурхливо, без жалю, майже жорстоко.
— Божевільний! — застогнала вона. — Ти просто варвар! Скіф. Тобі потрібен цілий гарем! Ох! Ох! Ох!
— Стогни! Плач! Гинь! — він видихав із себе ці жорстокі слова, вціловував їх то в одне її вухо, то в друге, від чого слова мовби змінювали свою суть і ставали шовковисто ласкавими, вже й не якісь там окремі згуки, а суцільне любострастя, безтямне плетиво скриків, жагучі поклики первісного світу, аромати захвату, джунглі, ліани, орхідеї…
— Ти ненаситний, як звір! — знеможено скинула руки догори Юлія.
— Ненаситець, — поправив він.
— Що це за слово?
— Так звався найбільший з дніпровських порогів. А я народився біля нього. Під ним. Дніпрогрес затопив усі пороги, а я виринув і став Ненаситцем.
— Яка жахлива символіка! Ти що, може, Камінний Господар?
— Коли вже містика, то не жахлива, а прекрасна. І не просто камінний, а гранітний!..
— Я вмру від твоєї гранітності! Пусти мене! Пусти! Ох, який жах і яке блаженство. Не відпускай мене! Люби мене! Люби!..
Її витке, як дика ліана, тіло грало й вигравало під ним стобарвно й стозвуко, мов космічні оркестри, в своїй азіатській хтивості вона безконечно перевершувала Шульгу і знов, як тоді в божевільному електропоїзді, ставала Юлією з ташкентської ночі, його Юлією, його життям, бо чоловік може жити тільки в жінці, а все інше — безнадійна омана, страхітливий злочин так званих цивілізацій, філософій, не знати ким укладених моральних приписів і затверджуваних самозваними урядами цнот.
Вони лежали на вузькому, як вагонна полиця, дивані знеможені, вичерпані до краю, нещасні від безсилля і щасливі безмірно тим, що сталося, що було між ними, було, пребуло і ще буде й пребуде, повинно бути, статися, відбутися, тривати без кінця і без краю, в любові, божевіллі, аж до кінецьсвітності, до загибелі, До радісного самовбивства…
Бо хіба не самовбиваються щоразу чоловік у жінці, а жінка в чоловікові, і хіба любов не є самовбивством, бо сказано ж: любов, як смерть, страшна!
Шульга ще не знав тоді, не відчув, не відкрилося йому, де починається його кінець. Бо починалося в неземній радості, перед якою людина безсила, і коли здається, що радості цій ніколи не буде кінця.
Юлія ліниво куйовдила йому волосся на потилиці, не розплющуючи очей, говорила мовби сама до себе, а може, просто спроквола думала вголос:
— Коли ти сказав тоді у вагоні, що неодружений і ніколи не був… Я й на макове зернятко тобі не повірила, бо ви ж усі, оці паскудні радянські чиновнички, в службових відрядженнях, на курортах, за три метри від свого дому вже неодружені, вже святі та божі, і всі забріхані по самі вуха, і добре знають, що жінки, яким вони брешуть, теж знають про цю брехню, але брешуть далі нахабно, гидко і навіть радісно…