Юлія, або Запрошення до самовбивства

У депутатській кімнаті були дивани, крісла, килими, важкі штори на вікнах, кольоровий телевізор, «Огоньки» й «Крокодили» на столиках. Оля принесла каву і пляшку «Арарату», пити на службі не могла, тому Шульга замінив для неї коньяк на дві тахлі шоколаду «Сказки Пушкина», прослизнула через депутатську весела компанія донецьких лідерів (шахтарі десь глибоко під землею довбають антрацит, а ці збадьорені галстучники ніби представляють їхні інтереси в столицях), зраділо впізнали Шульгу, висипали йому на голову все каміння своїх претензій до енергетиків, які те й знають, що споживати, але не платять, не відшкодовують, не, не, не. Шульга спокійно пояснив їм, що відповідає не за східну орієнтацію української енергетики, а за орієнтацію західну, з сорока п’яти мільйонів кіловат, вироблюваних українськими електростанціями, ми споживаємо двадцять п’ять, а двадцять женемо за рубіж, продаємо, віддаємо, даруємо, жертвуємо — хто ж то знає, як це назвати? — і його поставлено над цим страхітливим потоком, то до чого ж тут донецьке вугілля, і хто там за нього платить, а хто не платить. А вже минуло п’ятдесят рейсових хвилин, і шістдесят, і більше, й більше, а Львів мовчав, і Оля Білобородова, безпорадно притискуючи до повних грудей зграбні руки з делікатними пальчиками (руки Юлії, Юлії!), мовчазно поставала перед Шульгою: знов нічого, ніяких повідомлень, щось незрозуміле: «Борт сімсот два не відповідає».