Юлія, або Запрошення до самовбивства

— Ах, як турчала мені в вуха ця сирена в столичних штанях, як вона зваблювала мене, хоч не треба було й зваблювати, бо з–за полярного кола я готова була йти пішки будь–куди, втікати, рятуватися, затуляючи очі від мертвих спалахів північного сяйва, пісні Візбора й Пахмутової, тувдра, олені, аеродроми, геологи, болото, чергові комсомольські й партійні гавкуни на трибунах, щоб викрикувати гасла для ідіотів, даздравствуеть–пусьжівоть, генерали й адмірали, які точно знають, скільки грамів пороху й заліза треба, щоб убити людину, а хто знає, що треба молодій жінці, у якої душа рветься вище небес, а тіло шматують дикі пристрасті, жінка лише зовні схожа на чоловіка — голова, дві руки, дві ноги, вертикальна постава, насправді ж це зовсім різні істоти, як кажуть китайці: шкіра тигра й леопарда така сама, як у собаки й вівці, але не така шкура, хто з чоловіків знає, що треба справжній жінці? — таких одиниці, Хомухін був саме такий, він сказав: «Вам треба бути не тут, а в Москві, в столиці, бо це оточення не для вас». Я подумала: чергове базікало, поїде й забуде, але він не забув, влаштував так, що мого атомного старлейта справді перевели до столиці, за три роки він став (фантастика!) капітаном другого рангу, хоч я зву його «морським майором», ми одержали двокімнатну квартиру на вулиці Чкалова біля Курського вокзалу, я з провінційної дурки вискочила в головні спеціалісти союзного міністерства, і все це тільки за так звані карі очі, мені навіть здалося, що я нічим не пожертвувала, а здобула майже все, відчайно кинувшись у столичні вири, я готова була платити найдорожчим, втрачати те, що всі жінки вважають своєю найбільшою цінністю, тобто тіло, але згодом виявила, що доводиться втрачати душу, ось тут я й пропала, і вже ніщо мене тепер не порятує. — А гідність? — нагадав їй Шульга. — Може, ти покажеш, де вона в мені ховається? — гірко засміялася вона. — Моє тіло — ось воно. А так звана гідність? Її вигадали чоловіки, і вигадали для себе. Хомуха ще торочить про престиж! «Працювати в апараті нашого міністерства — це так престижно, Юліє Никонівно». Супроводити мене у відрядженнях — це надзвичайно престижно… І він тягне мене на Кавказ, до Середньої Азії, там усі ці чорні мужчини пожирають мене поглядами, потай поцмакують: ах, який щасливчик товариш Хомухін, ах, яка женщина, ах, ох, а того й не знають, що для Москви головне зовсім не в жінці, хай вона буде навіть міс краси, а головне в самій ідеї супроводу, ескорту, супутниках, обрамленні. Сатурн і його кільця — ось що головне в Москві. Вам не видно цього навіть з Києва, а що вже там казати про Кавказ або Середню Азію… Сатурн і кільця… — Коли б я знав, що тебе треба шукати в астральних світах, я б давно кинув енергетику і став астрономом, пішов до Всехсвятського або Барабашова хоч і підмітальником у їхніх обсерваторіях… — А хто це такі — Всехсвятський і Барабашов? — Наші великі астрономи. — Боже, ти такий великий, а я ніби мала дитина. То філософи, то астрономи… Коли ти спробував залицятися до мене з допомогою філософії, я подумала: ой, який же божевільний чоловік, але потім подумала, що ніхто ніколи до мене ще так не звертався, всі кидаються на моє тіло, а тут — до моєї душі, скажи правду: невже ти хотів моєї душі, а не мого тіла? Чи, може, ти й не чоловік, а диявол? — Коли хочеш знати, жіноче тіло завжди заповнювало всю мою уяву, але не просто жіноче тіло, а тіло твоє, в усіх твоїх з’явленнях переді мною, починаючи з Ташкента, а душа — це форма тіла, це та іскра, яка запалює в тілі вогонь гріха і вогонь святості водночас. Коли б навіть Адам не согрішив, Бог однаково б утілився в людині. Бог не може обійтися без нас, як і ми без нього. Він повинен втілитися в людині так само, як людина повинна обожествитися. Для мене Бог — це жінка, що зветься Юлією, може, тому так тяжко, так болісно і безнадійно я йду до тебе ціле життя, і не можу дійти, і відстань між нами не тільки не знищується, а навіть не зменшується, не скорочується, мов у тій безнадійній античній притчі про Ахілла і черепаху…