Юлія, або Запрошення до самовбивства
- Автор: Загребельный Павел Архипович
- Год: 2003
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 966-03-2017-5
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Юлія, або Запрошення до самовбивства». Краткое содержание книги:
Вона втішала його: тепер московська черепаха приповзе до київського Ахілла, нарешті доповзе, попри всі розумові спекуляції античних мудреців, жди! Він ждав, і не міг діждатися, демони знемоги шарпали й шматували йому душу, він уже не вірив, що знов колись побачить Юлію і триматиме в обіймах її золоте тіло; не повірив навіть тоді, коли вона подзвонила і сказала, що приїздить, що вирвала у Хомухи відрядження і до Києва, і до Львова, в «Інтеренерго», і Шульга повинен її супроводжувати, бо це ж його парафія, і вона така щаслива, і…
Вона подзвонила вранці, а по обіді покликав Шульгу міністр і сказав, що завтра приїздить Хомухін з командою, в готелі «Жовтневому» вже замовлено «люкс» і три «напівлюкси», а тоді Шульга полетить з начальством до Львова, треба там організувати поїздку в Карпати до гуцулів, може, полювання, як захоче начальство, то хоч і на ведмедя, ну, як водиться, сувеніри, здається, з Хомухіним буде дама, то для дами відповідно…
Шульга мало не закричав міністрові в обличчя: черепаха! Не дама, а московська черепаха, а він не Шульга, а київський Ахілл на безнадійному калиновому мості… Але міністрам у обличчя кричати не годиться, Шульга згідливо кивнув головою, і ніякі найточніші вимірні прилади не змогли б показати, що діялося в його душі.
Юлія відчувала свою провину і в ресторані за сніданком, поки Фелікс водив Хомухіна до туалету мити руки, спробувала виправдатися: в останню мить Хомуха передумав і вирішив «очолити» її поїздку, ще й по–єзуїтському спитав: «Ви не проти, коли я буду вас супроводжувати у вашому відрядженні?»
«Ти повинна вирватися тут від нього, — сказав Шульга. — У Львові не знаю, чи вдасться, а тут ми повинні щось придумати». — «Але що, що?» — «Поїдемо вночі до мене додому». — «Фелікс помітить і донесе! Цей гад все бачить навіть крізь сон. Наші номери знову поруч». — «Тоді давай поїдемо кудись ніби в справах. У район, у глибину. Щоб Хомухін туди не захотів…» — «Але він не відпустить мене! Він попреться й до чорта в зуби!..» — «Ага, а на атомні станції він їздить?» — «На атомні?» — «Ну, я скажу, що хочу показати тобі Чорнобильську атомну, і скажу, що там у нас не все гаразд з радіацією. Як він щодо радіації?..» — «Ти не повіриш, але він боїться побувати навіть у Обнінську, хоч там станційка на якихось п’ять тисяч кіловат, ти геній, Шульга, ми втечемо від Хомухи в радіацію, і вже там… але він знайде мене й там… Фелікс простежить кожен наш порух…» — «Хай простежує! Я пошлю свого водія Миколу з машиною до Чорнобиля, там у нього теща, хай поїсть вареників із сметаною, а на другу годину ночі щоб прибув до мене додому, і тоді я завезу тебе до готелю. Всі міліцейські пости, коли цей гад Фелікс щось запідозрить, доповідатимуть про те, коли моя машина (тобто я з тобою) пройшла в напрямку атомної і коли повернулася, а тим часом…»
Вона не повірила, коли побачила його помешкання.
— Це справді твоя квартира?
— А чия ж? Ось мій одяг. Ось книжки. Фотокартки. Батько й мати. Сестра. Я малий. Я на фронті. Дурень, а тоді студент. У польових експедиціях… У закордонних поїздках…
— І жодної жінки поруч з тобою! Невже ти не брехав мені, коли казав, що ніколи не одружувався?.. Але в тебе й житло… В ньому нічого від жінки… Навіть ліжка немає, самі дивани…
— Не муч мене, — прошепотів він. — У нас так мало часу! Зроби, як тоді у вагоні! З волоссям своїм… Зроби!
— А чого в нас ще мало? Чого в тебе мало, Шульга?
— О Господи! Тебе мені мало! Мало, мало і вічно буде мало!
— Що ти пропонуєш?
— Ну, я все розумію… Я вже безнадійно старий, а ти… Ти в самому розквіті… Але… Невже ти не змогла б?..
— Що?
— Ну, я не знаю, як про це… Мені ще ніколи не доводилося… Ти, звісно, скажеш, що Москву на Київ Ніколи не…
— Київ — це фантастично золота казка, а Москва — просто всесоюзний смітник. Там підмітають тільки Красну площу і вулицю Горького, а решта — суцільний смітник…
Шульга вхопив її руки, притиснув собі до грудей.
— Чуєш, як калатає моє змучене серце? Кинь усе і переїзди сюди, до мене, назавжди, на все життя!
Вона обережно вивільнила руки з його стиску.