Поштова лихоманка

Як і всі лікарні, цей госпіталь перебував у перманентному процесі побудови, але перед його входом стояла непритаманна таким закладам черга. Проблему черги Мокр вирішив, зробивши вигляд, що її не існує — і пройшов просто всередину. У вестибюлі він побачив людей, чия задача, схоже, полягала в крикові «гей, ти!» кожному, хто заходив, але Мокр увімкнув своє персональне поле «Я-надто-важлива-особа-щоб-мене-зупиняти», й вони так і не змогли нічого висловити.  

І, звісно ж, якщо вже ви зуміли подолати вхідних демонів будь-якої організації, всі інші сприймали вашу присутність як належне і вказували вам дорогу. 

Пан Шеляг був у палаті один; табличка на дверях застерігала «Не заходити», але Мокр такими речами ніколи не переймався. 

Старий з похмурим виглядом сидів на ліжку, але, щойно побачивши Мокра, просяяв. 

— Пане Губперук! Ви просто відрада для змучених очей, мій пане! Ви не могли б з’ясувати, куди вони поділи мої штани? Я їм казав, що здоровий, як бичок, а вони взяли й сховали мої штани! Заберіть мене звідси, поки вони не понесли мене знову до ванни. До ванни, мій пане!  

— Їм доводиться вас носити? — здивувався Мокр. — Ви що, не можете ходити, Толлівере? 

— Можу, але я боровся, боровся з ними, мій пане. Купати, мій пане? І хто — дівки? Щоб вони витріщалися на мої ріжок і кеглі? Я це вважаю безсоромним! І всі ж знають, що мило знищує природний блиск шкіри, мій пане! Ох, мій пане! Вони тримають мене тут як в’язня, мій пане! Вони влаштували мені штанектомію!  

— Будь ласка, заспокойтеся, пане Шеляг, — поспішно сказав Мокр. Обличчя старого вже густо налилося кров’ю. — То з вами все гаразд? 

— Просто подряпина, мій пане, ось дивіться, — Шеляг розщебнув піжаму. — Бачте? — тріумфально вигукнув він. 

Мокр ледве не знепритомнів. Бенші намагався накреслити на грудях старого поле для гри в хрестики-нулики. А хтось акуратно все це зашив. 

— Добра робота, то так, — неохоче визнав Шеляг. — Але я вже готовий йти вперед і з піснею, мій пане, вперед і з піснею! 

— Ви точно впевнені, що з вами все гаразд? — уточнив Мокр, не в силі відвести погляду від мішанини шрамів. 

— Краще за всіх, мій пане. Я казав їм, що коли вже бенші не зміг пробити мій грудний захист, то це не вдасться і їхнім триклятим невидимим кусючим бісикам. Закладаюся, все пішло абияк, коли Домахайс узявся всіма командувати? Закладаюся, так! Закладаюся, я був вам потрібен, мій пане! 

— Гм, так, — сказав Мокр. — Вам тут дають якісь ліки? 

— Ха, мій пане, вони називають це ліками. Постійно розповідають мені всіляке мумбо-юмбо про те, що це такі чудові засоби, а ті не мають ні смаку, на запаху, коли хочете знати мою думку. Вони кажуть, що мені від цього стане краще, а я кажу їм, що краще мені стане від тяжкої праці, мій пане, а не від сидіння у ванні з піною, поки юні дівки роздивляються мої дзвіночки й флейту. І вони мене поголили! Сказали, що волосся на тілі — негігієнічне, мій пане! Як це стерпіти! Ну так, воно трішки ворушилося саме по собі, але ж це цілком природно. Я вже давно з ним жив, мій пане. Я звик до його маленьких вибриків!