Поштова лихоманка

— Справді? Боюся, для мене це просто суцільний туман, — сказав Мокр. 

— Наскільки мені відомо зі звіту Сторожі, ви копали як демон. Повинен наголосити, що ваша лопата стукнула по ляді скрині в присутності значної кількості вартих довіри свідків. Гадаю, завтра в наступному випуску «Часу» буде велика іконографія. 

Мокр промовчав. Це був єдиний спосіб не сказати зайвого. 

— Маєте якісь коментарі, пане Губперук? 

— Ні, ваша високосте, по суті, ні. 

— Гм-м-м. Близько трьох годин тому я бачився в цьому кабінеті зі старшими жерцями трьох головних божеств, а також — добряче збитою з пантелику вільнонайманою жрицею, яка, наскільки мені відомо, на позаштатній основі відає земними справами Вжедістали. Кожне з них заявляє, що це їхній бог повідомив вам про розташування золота. А сам ви, часом, не пам’ятаєте, яке божество це було?  

— Я швидше відчував голос, ніж чув його, — старанно добираючи слова, відповів Мокр. 

— Правдоподібно, — сказав Ветінарі. — За дивним збігом обставин, вони й собі відчули, що їхні храми мають отримати десятину грошей. Кожен, — уточнив він.  

— Шістдесят тисяч доларів? — вигукнув Мокр, випрямляючись на стільці. — Так не можна! 

— Віддаю належне вашій здатності до швидких арифметичних підрахунків попри проблеми зі свідомістю. Радісно бачити, що в цьому ви проблем із ясністю та чіткістю не маєте, — сказав Ветінарі. — Я порадив би вам пожертвувати п’ятдесят тисяч доларів на чотирьох. Врешті-решт, цей дар богів було явлено у дуже публічний, а також — дуже конкретний і беззаперечний спосіб. Хіба не час виявити благоговійну вдячність?  

Запала тривала пауза, в кінці якої Мокр підняв пальця і, всупереч усьому, зумів зобразити бадьору усмішку. 

— Слушна порада, ваша високосте. До того ж ніколи не знаєш, в який момент тобі потрібна буде служба божа. 

— Саме так, — сказав Ветінарі. — Це менше, ніж вони вимагають, але більше, ніж вони очікують, а я вкажу їм, що решту грошей цілком витратять на громадські потреби. Їх же витратять на громадські потреби, чи не так, пане Губперук? 

— О, так. Безумовно! 

— Тоді тим краще, що наразі вони вже перебувають у камерах під контролем командора Ваймза, — Ветінарі опустив погляд на Мокрові штани. — Бачу, Поштмейстере, ваш гарненький золотий костюм увесь забруднено. Так дивно, що всі ті гроші виявилися заритими на полі. І ви все ще не пригадуєте нічого про те, як ви туди дісталися?  

Вираз обличчя Ветінарі починав діяти Мокрові на нерви. «Все ти знаєш, — подумав він. — Я знаю, що ти знаєш. Ти знаєш, що я знаю, що ти знаєш. Але я знаю, що ти не маєш цілковитої впевненості, не маєш». 

— Ну... мені таки явився янгол, — проказав він.