Вибрані твори
- Автор: Пилипенко Сергей Владимирович
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Смолоскип
- ISBN: 978-966-8499-67-8
- Жанр: Советская классическая проза
Электронная книга - «Вибрані твори». Краткое содержание книги:
Між ласками повторював:
— А таки поїдемо звідси. І що швидше, то ліпше. Знаю, що далі тут жити не зможу. Тут жах, тут якісь примари старого!
— Ну, якого старого? Тут усе нове, все створене твоїми руками. Схаменись, не лякай, поцілуй мене ще...
Стомлена незнаними досі ласками вертала Настя додому, в будинок, де жили робітниці, лишивши коханого на самоті з розвихреними нервами, з гарячою головою. Вона не знала цього й швидко заснула молодим спокійним сном. На білій подушці жевріло ясне, щасливе обличчя, а на спинці ліжка соромливо блідла червона хусточка.
А Сисой снить тяжкими турботними снами. Нервові рефлекси змушують сонне тіло жити ніби справжнім життям, рухатися, застигати в одчаю, боротися. Нерухомі губи беззвучно кричать, нічна тиша породжує стогін і зойки, заплющені очі бачать наявне сплетіння картин, бачать інших людей і себе між ними...
Ось ізнов на галявині червоні повстанці. Аж у далекі, ген-ген за лісом принишклі села чути ляск пострілів, тахкіт кулеметів. Зрадливе кострище робить з повстанців ясну мету. Їх розстрілюють спокійно й методично, як мішені в тирі. А вони безладно посилають свої кулі в пітьму, не бачачи нещадного численного ворога. Кільце гетьманців стискається, виходу немає, і на лісовій галявині росте купа трупів. Поранені плазують на землі, безпорадно шукаючи криївки, вдираються в колючі кущі, намагаються присипати себе торішнім листям. Дарма! Ворожий багнет налапує їх у схованці, проколює око, живіт, горло. Їх не закопають — кому яке діло до повстанського падла? — і буде добряща й довга пожива лісовим хижакам...
Але тепер, уночі, коли затихли останні постріли і примовк стогін ще невбитих, недоколотих повстанців, гетьманський табір розташувавсь після кривавої перемоги туто ж, у лісі, розклавши свої багаття, перенісши на них жар з кострища повстанського. Тут грає гармонька, співають переможці веселих пісень.
Десь сваряться за чоботи:
— Та тобі ж вони замалі, опудало горох'яне! Віддай мені.
— Бач, легкий на прибуток! Іди сам стягни.
— Та й стягну, подумаєш! Де там їхній отаман лежить, здається, в жовтих був, і тужурка шкіряна?
— Еге ж, такий! З борідкою чорною, блідий. Під дубом гіллястим, чи що...
Висока постать поволі підводиться й крокує в темряві до високого дуба.
Але до шкіряної тужурки на галявині вже тягнуться в пітьмі чиїсь пожадливі руки.
Вони не стягають її з отамана, але хапливо нишпорять по кишенях, шукають, мабуть, грошей. Та ні — хіба гроші мали тоді якусь ціну? Чоботи були дорожчі за гроші, револьвер — дорожчий за чоботи, бо зі зброєю будуть і вони, і всяка іншина. Руки мародера налапують у кишенях якісь папірці, спритно перегортають, ховають їх. Мародер підводиться, хоче йти, але раптова думка спиняє його:
«Хіба такі важливі документи носять просто в боковій кишені? Десь, мабуть, у підкладці, в комірі, в чоботях, під підошвою».
Темна постать знов схиляється над повстанцем із блідим обличчям, облямованим чорною борідкою, наступає йому міцно на живіт і тягне за чобіт. Отаманове тіло ще не задубіло, але нога здається важкою, немов з олива. Ступня не гнеться, і руки мародера зриваються з закаблуччя. Він хапає ножа і пробує відтяти підошву.
Нігті лізуть у діру, і начебто не від чобота — від самої ноги віддирають шкіру. Радісний оклик тихо звучить у пітьмі — гадка справдилась, під стелькою лежать якісь акуратно згорнені папірці. Мародер підводиться знов, урадуваний знахідкою, і чує поблизу кроки.
— Хто там?
— А ти хто? Стій, бо стрілятиму.
Зброї нема — один ніж. З револьвера вночі всі набої повистріляв. Треба стояти, бо справді ще вб'є.
Наближається другий мародер, гвинтівка на першого цілить.
— Свій, попусти!
— Який там свій? Світи сірника, ворушись!
Тремтливими руками доводиться запалювати сірника.
Згортає долоню так, щоб світло падало на супротивника, лишаючи себе в тіні. Друга долоня міцно цупить ножа. Сірник освітлює тьмяним вогником мертвяка. Чорні тіні плигають на блідому обличчі. Воно наче всміхається кривою посмішкою. Може, це й не мертвяк? Біліють з розірваного чобота пальці. Чути брудну лайку:
— Що ж ти, сукин син, чоботи спаскудив? Скидай тепер свої, в ріт тобі свинячий хвіст!
Миготіння сірника плигає на дикому зарослому обличчі. На ньому злісні, пронизуваті очі. Свій, чужий — такому однаково. Чоботи дорожчі за людське життя...