Вибрані твори
- Автор: Пилипенко Сергей Владимирович
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Смолоскип
- ISBN: 978-966-8499-67-8
- Жанр: Советская классическая проза
Электронная книга - «Вибрані твори». Краткое содержание книги:
— Ось! Ось! Ось!
Різкі постріли хляскають один по одному, і важке тіло, незграбно змахуючи когтистими руками, безпорадно хапаючись ними за стіл, сірою купою простягається долі. Сисой перестрибує через нього і, ще з револьвером у руці, кричить у дверях:
— Рятуйте! Грабує!
Збігаються переполошені службовці, робітники, селяни. Через двір летить червона хусточка Насті. Блідий, переривчатим голосом, Сисой оповідає:
— Хотів мене пограбувати, задушити. Думав — гроші заводські маю в столі. Ледве відборонивсь. Стріляв.
— А що на злодіїв дивитися? Не вб'єш сам — він тебе вб'є. Собаці — собача й смерть,— співчутливо кажуть з юрби, розглядаючи розпістерте тіло. Але раптом воно ворушиться, стогне тяжко й хрипко.
— Не вбив! — не своїм голосом скрикує Сисой і знов підводить револьвер.
Його схоплюють звідусіль дужі руки.
— Ні, це вже не можна, товаришу Антіпов. Годі з нього, хай тепер суд розбере.
Розплющується поволі лихе око, і хрипкий голос вимовляє серед раптової тиші, як перший грім близької грози:
— Суд таки розбере. Який він товариш Антіпов? Гетьманець він, злодій такий, як і я. Комуніст липовий! Облудник. Шахрай. В'яжіть його, люди добрі.
— Мовчи, мерзотнику, — кидається до нього в нестямі Сисой, але юрба не пускає його.
— Заспокойтеся, товаришу Антіпов!
— Не Антіпов він, кажу, а юнкер[255] гетьманський. Селян розстрілював, погроми робив. Не один я знаю, ще свідків найду. І мені око виколов. Тепер злякавсь, що викажу, вбити хотів.
— Не слухайте, не слухайте його! Лихо моє, що він каже? Бреше він, бреше все!
Але було вже запізно. Глухо загурчала юрба, присунулась ближче, вороже вцитькувала Сисоя.
— Чого не слухати? Може, чоловік помре зараз. Хай каже.
— Хай каже! Уведіть Сисоя.
І полилась злісна, хрипка сповідь: колишнього гетьманця легко поранив Сисой, надто нервувавсь, стріляючи. Лише несподіванка спочатку приголомшила злодія, а тепер він сидів, притуливши хустку до рани в плечі, і переповідав своє й Сисоя минуле, згадував прізвища, назви сел і міст, згадував темну ніч на лісовій галявині... Обличчя слухачів хмарнішало, облягалося сердитими зморшками.
— От падлюка! Втелющивсь серед нас, ніби свій. А ми й не знали... От злодюга! Держіть його там, хлопці!
І справді треба було держати... Кинулась була у сусідній кімнаті до Сисоя Настя:
— Любий, що він там каже? Скажи мені, що він бреше. Скажи!
— Не чіпай мене... Не бреше... Загинуло все... Не чіпай, забудь...
Кліщами схопило горло. Страшно, коли ридає великий мужній чоловік. Це не жіночий плач, не дитячий. В ньому мало звуків, вони глухі, придушувані, але стрясається все тіло, тремтить у муці, і знати, що багато треба було, щоб виникло теє ридання...
Потьмарилось усе перед Настею. Безсило впала на стілець, не знаючи, що сказати, що вдіяти. Якесь павутиння перед очима летить, летить невідомо куди. Впала на долоні головою, стискає пальцями скроні до болю, ніби він замінить той біль, що прийшов так несподівано, брутально.
— Та що ж це? За що?
Підводить залляте слізьми обличчя — Сисоя нема, і нестямні крики надворі:
— Держіть! Держіть його!
Невдалу путь обрав собі Сисой до річки. Там-бо коло берега ще стояли селянські підводи нічліжників — і юрба перестріла його.
Чи бачили ви, як в'яжуть?
Дикий клубок людських тіл, хрипке дихання, прокльони, глухі удари по чомусь м'якому, тупіт десятка ніг, скуйовджені голови і зняті догори кулаки.
І не видно того, хто всередині стиснутої багатоспинної маси, і немає в тій масі жадного обличчя. Аж ось вона розступається, втирає рукавами спітнілі лоби — і під ногами на землі скарлючене, обідране, скривавлене людське тіло. Очі заплющені, свідомости нема.
Не знати — живий чи вже мертвий.
— Ага, втопитись хотів? Правду не втопиш. Правда спливе. Чесній людині нічого топитись. Дзвони, хлопці, в район, щоб міліція їхала...
Над юрбою високо вгорі летіло бабине літо, і день був такий осінньо-прозорий, дзвінкий.
— Епілог? Нема ще епілогу. Скоро буде суд. Сидять тим часом у в'язниці обидва: Сисой і бандит. Настя змарніла, в неї незабаром буде дитина. Червона хусточка, хоч і злиняла, ясними згортками облямовує бліде обличчя. Вона частенько ходить до слідчого і питає:
— Ну невже десять довгих років чесної праці багато не значать? Він же робив так самовіддано, як робив би, мабуть, і той справжній Сисой Антіпов, що в нього, в мертвого вже, викрав він партійні документи. Ну невже суворо засудять?
255
Юнкер — проміжне військове звання між унтер-офіцерськими та обер-офіцерськими званнями в російській армії (відповідно, нижчого та середнього командного складу), претендент на офіцерський чин; вихованець військового училища.