Вибрані твори

Блискучими очима дивився Петрик на батька, переживав його пригоди, порівнював:

— Це, тату, як зі мною вчора: і подумати нічого не встиг, як візник налетів. Так і покотивсь я по бруку. Тільки я плакав. А ти, тату, коли ж ти плакав? Ти ж тоді врятувавсь?

— Та вже ж, сину! Адже бачиш мене живого й здорового... Врятувавсь я тоді швидко. Після того набою, що страху мені завдав, стрільнув ворог іще кілька разів — уже по самій станції влучив. Останнім гарматнем у самісінький станційний будинок поцілив. На тому й заспокоївсь. Боявся, видимо, що ми по шосе наступатимемо на містечко — ось і обстріляв дорогу, щоб йому стріляло під усі ребра!..

— Та як же ти врятувався? Мабуть, ешелон не встигли відправити, не квапились? — запитав хлопчик сумного батька, що сидів тепер кінець столу, зіпершись на долоні й похиливши голову від журних споминів.

Маніфестація пройшла десь далі. На спорожнілій вулиці була тиша, тільки десь угорі глухо турчав аероплянний мотор та здаля басовито гула промова з голосномовця.

— Що, Петрику? Так, так: на станції наші квапились, злякавшись обстрілу. Але я догадавсь: узяв гвинтівку й почав раз по разу стріляти в повітря. Наші подумали, що ворог узявсь наступати, і вислали розвідку. Я до неї обізвавсь, і мене принесли на станцію.

Знов замовк батько, пригадуючи давноминулі картини, вразливі події.

Встав, машинально пройшов по кімнаті, машинально сів на ліжко і поклав шкарубку руку синові на голову. Мов не тут батько, мов перенісся ввесь туди, на далеку, беззвісну станцію.

— А коли ти все ж таки плакав? — тихо, несміливо спитав Петрик, почуваючи, що торкається болючої, роз'ятреної рани.

— Там, сину, вже на станції... Мене принесли непритомного — поки несли, знову кров цівкою пішла — і поклали в вагон з іншими пораненими. Один гарматень особливо багато шкоди заподіяв — той, що в будинок влучив. Побив багатьох...

Лежу я, нічого не чую, нічого не знаю. Коли паротяг вагона штовхнув — причеплював, либонь, до поїзда. Від штовхунця того мене качнуло, і я боляче вдарився пораненою ногою об свого сусіду — покотом у товаровім вагоні лежали.

Різкий біль до пам'яти привів. Чую — стогін навкруги. Клятий паротяг усім болю завдав. Темно, не видно, хто стогне.

Питаю сусіду:

— Чи я, часом, не вдарив?

Мовчить сусіда, не обзивається. Лапаю його рукою — його рука коло моєї лежить, холодна, задубіла. Мертвяк.

Одсунувся я трошки, щоб знову не вдаритись, сам кричу:

— Гей, хто там на колії живий? Дайте води пораненим та світла якого.

— Почекай, товаришу, — хтось відповідає, — ось складемо поїзда — все буде. Треба ще жінок та дітей забрати, поб'ють білі, як залишимо.

І справді, думаю, як це твоя мати, Петрику, та ти в мене з пам'яти випали? Чи ж не за вас я бився, муки приймав, а тепер тії муки ввесь світ заступили.