Лікарня на відлюдді
- Автор: Волков Олексій Михайлович
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: TOB «Гамазин»
- ISBN: 978-966-2938-61-6
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Лікарня на відлюдді». Краткое содержание книги:
А як же детективний сюжет? — запитаєте ви. Далебі Маестро, він на те й маестро, аби за жодних обставин не відступити від обраного шляху. Цей детектив, чи то пак трилер у його виконанні не менш віртуозний, як і всі попередні!
— Ну, що там? — нарешті не витримав Щур. — Чого ви мовчите сьогодні, як води в рот понабирали?
— А що казати? — промовив Ілля. — Злуки. Роз'єднуємо злуки.
— Ні, так не вийде, — додав він після паузи. — Давайте дзеркала. Йдемо у малий таз.
— Пелюшки давай, відгородитися, — Олег простяг руку до столика операційної сестри.
Голос його був сухим та суворим.
— То на який час мені розраховувати? — знову взявся за хірургів Щур.
— Поки що не знаємо, — відповів Женатий. — Залежно від того, яка причина перитоніту.
— Ну, з вами сьогодні куті не звариш... — невдоволено пробурмотів анестезіолог.
Зовсім інша ситуація складалася у пологовому залі. Породілля кричала істерично та голосно, перериваючи свої ж крики зауваженнями на кшталт: «Усе... Не можу... Зараз кінчуся...» Потім крики відновлювалися. Євстахіївна марно намагалася її перекричати:
— Света, ну я тебе прошу! Потужся гарно! Ну! Один раз! Ну, як тебе вчили? Ну! Ще трошки!
Але діваха лише вищала на повну. Обличчя її було червоним, а переляканий погляд свідчив, що ця проблема — перша, з якою довелося стикнутися за вісімнадцять років життя.
Акушерка стояла біля головного кінця столу і намагалася допомогти на свій манер:
— Ну, Свєточка, ще трошки! Ну ось, зараз тужся! Ну!
Та всі ці благання були марними.
— Свєта! Ну, давай! Та чорт тебе забирай, ти ж дитину угробиш! Тужся, я тобі кажу!
Напевно, це подіяло, й нещасна Свєта нарешті закректала від душі.
— Ось так, ну! Молодчина! — зраділа Євстахіївна. — Ще давай! Ось так...
Та за хвилину тон її голосу несподівано змінився:
— Ану... Стій... Надю! Набір давай сюди! Бігом! От, біс би тебе...
Акушерка смикнулася за інструментами, загорнутими у стерильну пелюшку.
— Давай, давай! — підганяла Євстахіївна.
Цієї миті згасло світло.
— Маму твою! — вилаялася шефиня. — Щоб вони здохли, скоти! Лампу давай! Мені розтинати треба!
Здійнявся несамовитий рух — підсували лампу. Щось задзеленчало по підлозі.
— Та вона вже мало що світить. Ледве-ледве...
Інша санітарка примчала до пологового залу із кишеньковим ліхтариком, який узяла в якоїсь іншої породіллі.
— Сюди світи! Сюди...
Свєта вже не волала, а лише тоненько та тихо голосила.
— Значить, так, — Євстахіївна повернулася до акушерки. — Дзвоніть на «швидку»...
— Оксано Євстахіївно! Але внутрішній телефон не працює! Світла ж немає!
— То біжіть! Нехай обидві машини сюди летять! Розвертай крісло! Крісло, кажу, розвертай! На сто вісімдесят!
В операційній по плитці підлоги також скреготала військова лампа на акумуляторі. Її сунули до столу. Лампу вже увімкнули, і тьмяний її промінь застрибав по стінах та силуетах застиглих хірургів. Він по черзі вихоплював із темряви то операційну сестру, то анестезіолога, який наче грав на гармошці, роздуваючи ручний дихальний апарат.
— Ілля Петрович! — оголосила санітарка, що бігала дзвонити до РЕМу. — Відключення на обласному рівні. Кажуть, коли увімкнуть — невідомо.
— Шляк би їх трафив... — пробурмотів Медвідь.
— Ось так, Ілля Петрович, — зауважив Голоюх, — очевидно, ти знову не тих обрав.
— Чому це я? — обурився той. — А ти що, ні до чого?
— Я на вибори не ходив, — заявив Тарас. — Мені тепер не так прикро.
Нарешті лампу спрямували в операційне поле. На місці оперуючого тепер уже стояв Олег. Руки його були у тому ж положенні, що й півгодини тому в Медвідя.
— Ну, що там? — знову насів Щур. — Шановні, хвора на ручному диханні! Ви, може, впевнені, що це апарат дихає, то нагадаю — це я. Скільки ще?
— Усе! — несподівано промовив Олег. — Зашиваємося. Миємо живіт і зашиваємо.
— О! — здивувався Щур. — Ти ж казав — там невідомо на скільки роботи!
— Це я казав, а не він, — дипломатично нагадав Ілля. — А ти що, не радий?
Увімкнулося світло, викликавши вигуки полегшення в усього персоналу.
— Надю, давай фурацилін, — скомандував Олег. — І відсмоктувач увімкни. Навіщо ти мені цю «підошву» підсунула? На, забери. Без неї зашиємо.
— Дійсно, — підтримав Медвідь, — навіщо той Реверден її вигадав? Толку ніякого, тільки у животі забути можна...
Загудів електровідсмоктувач. Надя, наче ще не вірячи, злякано зиркала на лопатку Ревердена, яка зникла за невідомих обставин півроку тому, а тепер лежала на її столику.
Під'їхавши майже впритул до хірургічного корпусу, з увімкнутими фарами застигли дві машини «швидкої». Вікно пологового залу, замальоване білою фарбою, було широко розчинене, і потужні промені світла вихоплювали звідти розкарячені ноги породіллі на кріслі та постаті лікарки та акушерки, що зігнулися над нею. Не чути було вже ніяких криків, сердобольних благань чи лайки.