Чорний лабіринт
- Автор: Сичевський Василь Павлович
- Год: 1963
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Чорний лабіринт». Краткое содержание книги:
В постійній боротьбі на грані життя і смерті формуються характери героїв пригодницького роману Василя Сичевського «Чорний лабіринт». Кинуті в американські табори для переміщених, вони ні на мить не залишають думки про повернення на рідну землю. Наклепами, брехнею і безсоромними провокаціями намагається заплутати їх у свої тенета американська розвідка, та і в цьому двобої перемагає глибокий патріотизм радянських людей.
В романі відтворюється життя конаючого гітлерівського рейху, викривається людиноненависницьке єство фашизму, розвінчується облудна мораль рицарів наживи — американських імперіалістів та їх воєнщини.
Роман «Чорний лабіринт» — друга книга молодого письменника. Перша — повість «Чаклунка Синього Виру» вийшла у видавництві «Молодь» в 1962 році.
Василь Сичевський — учасник Великої Вітчизняної війни, вихованець Київського інституту театрального мистецтва ім. Карпенка-Карого, нині працює режисером Української студії хронікально-документальних фільмів.
Шеф поглянув на чоловіка в рогових окулярах.
З того погляду Федір зрозумів, що розмову з ним вестиме саме цей добродій. Бліді випещені пальці нервово заворушилися на сухих колінах дідугана, потім спурхнули на обличчя, потерлись об гостре підборіддя і раптом зірвали окуляри. Вицвілі очі пильно глянули на Федора, ніби запитували: «Не пізнаєш? Ну, придивись краще». Крайніченко дивився, але згадати не міг. Він був певен, що колись давно зустрічав цього чоловіка. Але де, за яких обставин?
— Плине час, і все забувається, — зітхнув дідуган. — А колись… Я носив тебе на руках. Невже не пригадуєш?
— Ви помиляєтесь, — Федір навмисне заговорив російською мовою.
— Облиш, Федю, я знаю тебе з пелюшок. З твоїм батьком ми подружилися ще в студентські роки. Разом ходили етапом в Сибір після університетського бунту, а потім разом залицялися до твоєї матері. А в сімнадцятому — «Арсенал», барикади. Ми були справжніми друзями з Касіяном і не забували нашої дружби навіть тоді, коли доля кидала пас у різні політичні табори. Може, мати розповідала тобі, хто врятував вашу сім'ю від розстрілу, коли Київ захопили денікінці. Це був я, Карпо Кислицький.
— Плутаєте, шановний, — хмуро промовив Федір. Він уже згадав цього сухорлявого дідка з породистим одутлуватим обличчям. Мати справді багато розповідала про нього, та й сам Федір не раз бачив Кислицького в домі, що коли батько працював у Наркомосі. Давно забуті часи, а пам'ять відновила події яскраво, так ніби все те відбувалося вчора.
… Батько сидів за столом, спершись підборіддям на стиснуті кулаки. Худа висока постать Кислицького метлялася перед столом і дзижчала, дзижчала, мов надокучлива муха. «Ми давні друзі, Касіяне. Ти повинен врятувати мене, адже ми знаємо один одного. Ну, був я в Петлюри. Але ж я визнав свої помилки і працюю чесно. Одне твоє слово, і ДПУ відчепиться од мене. Ми з тобою політкаторжани, разом гибіли у туруханському централі». — «Не можу я кривити душею, Карпе, ти ніколи не був з нами. Твої зв'язки з полковником Коновальцем, з гетьманцями…» — «Брехня. Касіяне, ось я перед тобою, як на духу. Порвав, давно порвав, рідною матір'ю присягаюся. Не маю! Ніяких зв'язків не маю!» А голос Кислицького свердлить вуха гладенькими, обструганими фразами, і те вже не в минулому. Ось він сидить навпроти, смикає нервовими пальцями чорного метелика на кадикастій шиї.
— У тридцять сьомому ми зустрілися з Касіяном в Лук'янівському бупрі, а звідти разом мандрували аж до Нариму. Він помер на моїх руках… «Неправда!» — хочеться крикнути Крайніченкові, але він стримує себе. Мовчить. Слухає. Думки, звихрені, тривожні, плутаються, шугають в голові, а відповіді на те пекуче: «Як бути?» — нема. «Признати Кислицького? Ні! Однак і не признати не можна». Карта Краєва, здається, бита. Все те, що він приховував у полоні, відомо американцям. Тепер зрозуміло, чому шеф так «гостинно» приймає його у себе на «віллі». «Відмовитись? Сказати, що старий вигадує? Повторити легенду про солдата? Не повірять». Федір почуває на собі пильні очі шефа і особливо Шульце. В того не очі — крига, мертва, холодна. Пат слово в слово перекладає шефові слова Кислицького.
— Ми не пішли ні за гетьманцями, ні за петлюрівцями Всі ці унради, спілки неспроможні підняти народ. Ми — оунівці, і в наших руках сила. Ми помстимося, жорстоко помстимося за жертви ДПУ, за чесних українців, яким був твій батько, а мій друг — Касіян Крайніченко, — патетично закінчив дідок свої спогади.
— Мій батько ніколи не був вам другом, — сказав Федір.
Кислицький глянув на нього, потім перевів стривожений погляд на шефа. Той посміхнувся і знову щось швидко заговорив, звертаючись до Пат. Вона переклала його слова.
— Я задоволений з того, що містер Крайніченко, як я й гадав, людина розумна і поводиться, мов справжній джентльмен. Нема найменшої потреби критись від нас під чужим прізвищем. Ми знаємо про нашого гостя все і віддаємо належне його хоробрості і здібностям конспіратора, які він виявив під час боротьби з німцями в Моосбурзі та інших таборах Баварії. Зовсім недавно я мав нагоду ознайомитись із матеріалами гестапівського слідства в справі БСВ. Поведінка нашого гостя була вище будь-якої похвали. Ми, американці, завжди охоче ведемо наші діла з людьми мужніми, сильними, вольовими. Джентльмени, я прошу налити келихи. Вип'ємо за героя антифашистського підпілля, мого гостя, майора союзної нам Радянської Армії Крайніченка Федора Касіяновича.
Шульце наповнив вином високі келихи, показуючи присутнім бездоганно білі штучні зуби.
— Ваше здоров'я! — промовив шеф.