Списоносці
- Автор: Беркеши Андраш, Кардош Дьєрдь
- Год: 1962
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: М. В. Лембак
- Жанр: Шпионские детективы
Электронная книга - «Списоносці». Краткое содержание книги:
В центрі роману — колишній хортістський офіцер, материй шпигун, хитрий провокатор, один з організаторів «Списоносців», який керується в житті єдиним гаслом: «Мета виправдовує засоби».
Відчуваючи, що наближається кінець, цей політичний авантюрист пише спогади, в яких яскраво розкриває злочинну, антинародну діяльність терористичної організації.
Роман виховує в читача пильність, непримиренність до ворога.
Твір видається в Радянському Союзі вперше.
— Тридцять два, — повторив Жолт серйозно. — Як це розуміти?
— А ось як. Наприклад, тобі скажуть: «Акош дуже сумний». А ти, в свою чергу, повинен відповісти, наприклад, таке: «Вже двадцять днів я його не бачив». Незнайома людина повинна у своїй відповіді назвати число, яке складе разом з твоєю двадцяткою тридцять два. Зараз перевіримо. Припустімо, тобі скажуть: «Два тижні тому відбулася наша зустріч».
— Це вже буде тридцять чотири! — посміхнувся Жолт.
— Правильно. В такому разі ти не розмовлятимеш з цією людиною.
— Ясно, тату.
— Завтра, після оформлення потрібних документів, одержиш адресу, де зможеш переховатись. А тепер іди.
Решту післяобіднього часу я присвятив організаційній роботі. Переглянув особові справи агентів, яких ми мали заслати в тил ворога. Перевірив плани створення таємних складів зброї. Роботи було по зав'язку, становище на фронті дедалі погіршувалось. Організував я й центральну радіогрупу. Надісланих у тил ворога агентів ми забезпечили спеціальними німецькими раціями. Перевага цих мініатюрних радіоапаратів полягала в тому, що вони, хоч і працювали тільки на одній встановленій хвилі, зате розраховані були на кількасекундну передачу, яка давала змогу довідатись, хто з наших агентів ще працює. Запеленгувати і підслухати їх можна було тільки випадково, бо кожен агент користувався рацією лише кілька секунд щомісяця, притому точно за календарним графіком. Якщо агентові не вдавалось налагодити з нами зв'язок за один раз, то повторну спробу йому дозволялося зробити тільки наступного місяця. Розробити таку систему зв'язку було нелегко, бо ми мали понад тридцять баз. Окремі передачі відбувались у точно визначений. час. Завдяки пунктуальності в роботі ще й у 1958 році працювало кілька організацій з агентів, яких ми надіслали в 1944 році.
Я пишаюсь цим. Звичайно, багато моїх агентів загинуло, але не внаслідок поганої конспірації, а через свою необачність. Чимало з них, незважаючи на сувору заборону, під час невдалого контрреволюційного заколоту вийшли з підпілля, боячись, щоб їх не обділили при розподілі всіляких благ. За це вони добре поплатились.
Про організаційні питання знав, крім мене, тільки генерал-майор Бако та ще два-три моїх підлеглих, які розробляли деякі подробиці плану.
З Титусом я обміркував тільки суть питання. Конкретні заходи по організації шпигунських баз його не цікавили.
— Не кажи мені нічого, Акоше, — тихо промовив Титус. — Навіть я не повинен знати про це.
— Не клей дурня, друже.
— Бачиш, гра починається серйозна, — промовив він засмучено. — Я зостаюсь тут і, можливо, потраплю до рук червоних. А я ж тільки людина і не знаю, чи вистачить у мене витримки. Якщо нічого не знатиму, то й не викажу нічого…
Мені довелося визнати його правоту.
Я працював гарячково, але й під час роботи не міг не думати про Вероніку. О п'ятій годині я замислився над переданими Вероніці словами. Чим глибше я вдумувався в ці слова, тим ясніше мені ставало, що Вероніка о шостій годині має з кимось зустрітись. «Тричі по дві таблетки» — це, очевидно, має означати шосту годину. Я нетерпляче ждав, коли подзвонить Немештабокі. О п'ятій годині десять хвилин він доповів, що Вероніка прийшла додому. Я одразу ж сів у машину і помчав у Зугло. Немештабокі чекав мене в умовленому місці.
Над Будапештом висів густий туман. Сутеніло. Машину я залишив у бічній вулиці, і ми з Немештабокі підійшли до входу в особняк. Було холодно й вогко, і я підняв комір.
— Де твої люди? — спитав я.
— Кожен на своєму місці.
— Ти їм дав наганяй?
— Так точно. Випадок минулого разу більше не повториться.
На сусідній вулиці Текелі подзенькували трамваї. Ліхтарі кидали тьмяне світло. Від перевтоми в мене рябіло в очах… Пів на шосту Вероніка вийшла чорним ходом. Вона старанно причинила за собою хвіртку і попрямувала на вулицю Текелі. Я одвернувся, вдаючи, ніби перебираю низку ключів, щоб відімкнути ворота. Позаду мене ритмічно простукотіли туфельки Вероніки. Я трохи виждав і обернувся. Її постать бовваніла в густому тумані. Обережно, час від часу міняючись з Немештабокі, ми пішли за нею назирці.