У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра

о прочитати щось із того, що цікавило Вердюренів, ані надію бодай колись пообідати в Ла-Распельєр. Зрештою ці пересічні пасажири виявили б куди меншу цікавість, ніж я, якби при них називали імена «вірних», попри те що декотрі з них зажили слави; що ж до мене, то я дивувався, що «вірні» досі ходять на прохані обіди, коли багато хто з них робив це, — як я довідався з переказів, — ще перед моїм народженням — у такі відлеглі й такі вже казкові часи, що я був схильний переоцінювати їхню давність. Контраст між тривалістю не тільки способу їхнього життя, а й розквіту їхньої снаги, — з одного боку, і зникненням то того, то того мого друга — з другого, пробуджував у мені таке саме почуття, яке опадає нас, коли наприкінці газети ми знаходимо те, чого найменше чекали, — скажімо, вість про чиюсь дочасну смерть, яка нам здається наглою, бо ми так нічого й не дізналися про її причину. Це почуття підказує нам, що смерть не досягає рівночасно всіх людей, що якась її хвиля, вихопившись уперед під час трагічного прибою, забирає життя, розташоване на тому самому рівні, що й інші, які ще довго милуватимуть нові хвилі. Далі ми, зрештою, побачимо, що розмаїтість смертей у їхньому невидимому танку довкола нас і породжує ту разючу несподіванку, якою є для нас газетні некрологи. А ще я згодом з’ясував, що щирий талант, який, проте, любісінько вживається з дивоглядною тривіальністю розмовної мови, виявляється і дістає визнання лише з плином часу, з’ясовував і те, що особи сірі посідають високі становища, які пов’язувалися в нашому дитячому уявленні з образами старців, причому ми не думаємо про те, що мине скількись там років — і їхні учні й собі стануть ними, виб’ються в метри й викликатимуть в інших шану й страх, які самі колись відчували. Імена «вірних» не були відомі ресив’у — ресив вирізняв за зовнішнім виглядом. Навіть коли випадок, цей верховода над тими і тими, згромаджував певного дня їх усіх в одному вагоні й «вірним» залишалося тільки прихопити на наступній станції якогось самотнього супутника, цей вагон, який зразу можна було впізнати по ліктю скульптора Скі і який був оздоблений числом «Тан», розмаяним, мов прапор, у Коттарових руках, уже здалеку тішив око, мов якась пишна колісниця, і вабив на відповідній станції запізнілого кумпана. Єдиний, хто не міг розгледіти цих знаків обіцяної землі, був майже зовсім сліпий Брішо. Але тоді якийсь інший «вірний» сам захочувався виглядати сліпого: тільки-но в полі зору з’являвся його солом’яний брилик, зелена парасолька та сині окуляри, його лагідно й хапливо спроваджувано до вагона для обранців. Тож-бо не бувало випадку, щоб хтось із «вірних», якщо тільки не впадало в очі, що він набуцався, або просто не було так, що він не приїздив потягом, розминувся з іншими в дорозі. Іноді траплялося навпаки: «вірний» мусив їхати далеченько в пообідню годину, а отже, частину шляху він відбував сам, поки до нього не приєднувалася вся «громадка»; але й на самоті, залишаючись єдиним представником своєї породи, він брав на себе очі. Прийдешність, до якої він поривався, горіла на ньому печаттю, якої не міг не помітити, сидячи навпроти, пасажир, і пасажир казав собі: «Це має бути якесь цабе»; довкола м’якого капелюха Коттара або Скі він розрізняв якийсь невиразний ореол і не надто дивувався, коли на наступній станції (якщо то була кінцева зупинка), елегантна юрба вітала «вірного» біля приступок і підводила його до повозу, припрохувана уклінно довільським залізничним урядовцем, або (на зупинці проміжній) вдиралася до вагона. Саме так і вчинила — і то з неймовірною навальністю, бо дехто припізнився, а потяг уже бухав парою, — рать, яку Коттар вів бігом до того вагона, звідки я подавав йому знаки. Брішо, який був серед «вірних», за останні роки ще повірнішав, тоді як запал інших ці роки помітно остудили. Зір у Брішо дедалі згасав, і тепер він навіть у Парижі обмежував свою вечірню працю. Зрештою, він не симпатизував новій Сорбонні, де засади німецької наукової точности починали торувати над гуманізмом. Він задовольнявся веденням свого курсу та участю в екзаменаційних комісіях; ось чому він куди більше часу міг присвячувати світському життю, себто вечорам у Вердюренів або вечорам, на які, тремтячи з хвилювання, вряди-годи хтось із «вірних» кликав Вердюренів. Щоправда, двома наворотами кохання мало не спромоглося на те, чого не зуміла зробити наука, себто відірвати Брішо від кланчика. Але пані Вердюрен, яка завжди «малася на бачності» і, зрештою, вже почала за звичкою, набутою для добра салону, зазнавати платонічної втіхи від таких драм і розправ, остаточно посварила його з небезпечною особою, вмівши, як вона казала, «всюди дати лад» і «випалити рану розпеченим залізом». З однією небезпечною особою справа пройшла рівнесенько-гла-десенько, бо то була всього лишень праля Брішо, і пані Вердюрен, мавши э всякій порі вступ на шостий поверх до професора, який червонів з гордощів, що вона рачила залазити на його піддашшя, просто викинула цю нікчемницю за двері. «Як же це так? — гукнула, звертаючись до Брішо, Принципалка. — Така жінка, як я, вшановує вас своїми візитами, а ви приймаєте в себе якусь тварюку?» Брішо не забував про послугу, яку зробила йому пані Вердюрен, не даючи йому на схилі віку втонути в болоті; він дедалі прихилявся до неї, тоді як навсупір припливу його симпатії, а може, внаслідок цього припливу, Принципалці почав настирюватися цей «вірний» своєю безкраєю потульністю і слухнянством, якого вона була загодя певна. Але Брішо дружба з Вердюренами додавала блиску, вирізняючи його серед колег сор-бонців. їх засліплювали його розповіді про обіди, куди жодного з них зроду не запросять, журнальна стаття про нього і його портрет у Салоні пера відомого письменника чи пензля відомого маляра, чий талант цінували інші факультетники без жодної надії, одначе, привернути до себе їхню увагу, — і, нарешті, елегантність цього світського філософа, елегантність, яку спершу вважали за недбальство, поки їхній колега ласкаво не розтлумачив їм, що циліндер при візиті рекомендується ставити на підлогу і що коли збираєшся на якийсь обід за містом, то хоч би які туди з’їжджалися фертики, надівати слід не циліндер, а м’який капелюх, який дуже личить до смокінга. В першу секунду, коли «громадка» пакувалася до вагона, я не міг навіть словом перекинутися з Коттаром, засапаним не так від того, що він біг, аби не пропустити потяга, як від захвату, що прибіг саме вчасно. То була не просто радість, що йому з чимось поталанило, його розпирало від сміху, ніби після веселого фарсу. «Оце-то пофортунило, оце-то попайдило! — сказав він, відсапавшись. — Ще трошки... Достолиха! Це називається — саме враз!» — додав він, підморгуючи, але не на те, аби дістати схвалення, що він поправно висловився, — бо певність лилася тепер з нього через вінця, — а тому, що був геть удоволений собою. Нарешті він міг познайомити мене з рештою кланчика. Мене прикро вразило, як я побачив, що майже всі вони — у смокінгах, як називають цей стрій парижани. Я забув, що Вердюрени вже поривалися зблизитися з вищим світом, — це поривання опізнила Дрейфусова справа, зате пришвидшила «нова» музика, хоч вони, зрештою, від своїх намірів відхрещувалися й відхрещувалися б доти, доки не здобулися б на успіх, — так отаман лише тоді називає свою мету, коли її вже осягне, і чинить він так, аби в разі його провалу не казали, що його розгромлено. А втім, вищий світ теж ладен був піти назустріч Вердюренам. Вважалося, що світовці їх не відвідують, але їх це зовсім не обходить. Салон Вердюренів називали храмом музики. Це тут — мовилося — знайшов натхнення і заохо-ту Вентейль. Вентейлева соната й далі зоставалася геть незбагненна і майже нікому не відома, але про нього самого відгукувалися як про найбільшого компоніста доби, його ім’я витало в ореолі слави. Деякі паничі з Сен-Жерменського передмістя вирішили, що освітою вони не повинні поступатися перед буржуа; троє з них навчалися музики, і саме вони називали Вентей-леву сонату перлиною світотвору. Повернувшись додому, кожен з них розповідав про неї своїй інтелігентній матері, яка прилучала його до культури. Матері цікаво стежили за тим, як навчаються їхні сини, і на концертах не без пошани розглядали пані Вер-дюрен, яка сиділа в першій ложі, встромивши очі в партитуру. Досі цю потаємну світськість Вердюренів засвідчили тільки два факти. Пані Вердюрен мовила про принцесу де Капрарола: « О, ця жінка чарівна, розумна! Кого я не зношу — то це дурнів, зануд, від них я звірію». Людину тямовитішу це могло б навести на здогад, що принцеса де Капрарола, великосвітська дама, візитувала пані Вердюрен. Принцеса навіть назвала її ім’я у пані Сванн, до якої приїздила після чоловікової смерти висловити співчуття, — вона спитала, чи знає Одетта Вердюренів. «Як ви сказали? — перепитала пані Сванн, і очі її посмутніли. «Вердюрен». — «А, ось ви про кого! — вигукнула Одетта зі скрухою. — Я їх не знаю, точніше, знаю, не бувши з ними знайома, колись я з ними зустрічалася у своїх приятелів, це було давно, вони люди приємні». Коли принцеса Капрарола поїхала, Одетта пошкодувала, що не сказала щирої правди. Але незумисна лжа була не наслідком рахуби, а плодом її острахів та прагнень. Одетта заперечувала не те, що доречніше було б заперечувати, а те, що їй хотілося, аби його не було, хоча б співрозмовник за годину й дізнався, що воно так�