Замирення

Можливо, саме це світло заступало їм шлях, бо вони певною мірою відставали, спотикаючись, і доводилося намацувати палицею твердь, переконуватися, що це не зрадливе болото, посеред очерету, який утворює товсті грудки, і ці плавні іноді бували непрохідними. Одного разу арама,[3] плямисто-брунатна і майже невидима в очереті, підійшла до обох так близько, і, не подаючи голосу, здійнялася вгору, і ця поява налякала Жар-птаху навіть дужче, ніж Керманича.

Але нарешті вони наблизилися до тієї ганчірки, прив’язаної до очеретини, й побачили пожовклу маківку під і за нею: горбок застряг у твані та майже потонув.

— Що це таке, чорт забирай? — спитав Керманич.

— Труп, — відповіла вона. — Він не завдасть нам зла. — Бо Керманич знай надмірно реагував на те, що вона вважала не вартим уваги. Жіночно-вередливий або ж перестраждав через попередній свій досвід.

Але вона занадто добре знала, що це таке. Напівпотоплені рештки були останками моторошного черепа і вибіленої та закостенілої маски обличчя, яка без жодного виразу дивилася на них беззмістовними очницями, затягнута цвіллю та лишайником.

— Стогнуча істота, — мовила вона. — Стогнуча істота, яку ми завжди чули в мороці. — Ось що чигало на біолога в очеретяних заростях.

Плоть облізла, сповзала з кістяка, навічно зникала у грунті. Те, що залишилося, було скелетом, який виглядав незграбним, наче злиття велетенської свині, або однорічного бичка, та людського створіння, з огромом дрібніших ребер, причавлених більшими, неначе жасний канделябр з болісних уявлень, і гомілок, які закінчувалися шишкоподібними шматками, погризеними птицями, койотами і щурами.

— Минув якийсь час, — промовив Керманич.

— Так і є. — Надто довгий. Мороз пройшов по шкірі, примусивши Жар-птаху вдивлятися в обрій, обстежуючи, чи немає якогось нападу, от ніби цей скелет — пастка. Живий він був лише якихось вісімнадцять місяців тому, а тепер — гниє у розпаді, тліні, й хіба що ці лицьові кістки і маска черепа не дадуть вважати цю знахідку невпізнанною. Навіть якщо ця істота, ця трансформація психолога — те, що Керманич називає «останньою одинадцятою експедицією», — померла одразу після того, як біолог знайшла її ще живою… усе одно, неприродно швидке розкладання.

Щоправда, Керманич не підтримав розмови, хоча Жар-птаха й вирішила не ділитися передуманим. Він просто далі ходив навколо скелета, споглядаючи його.