Замирення

Довгий час після того як вона прокинулася на порожній стоянці та її повезли до Південного Округу для допиту, Жар-Птаха вважала себе мертвою, що вона у Чистилищі, хоча й не вірила у загробне життя. Це відчуття не зменшувалося, навіть коли вона збагнула, що не знати якими шляхами повернулась із-за межі до реального світу… що вона навіть не справжній біолог з дванадцятої експедиції, а його копія.

Вона так багато довірила Керманичу під час допитів: «Була така тиша, і така порожнеча… Я чекала там, боячись утекти, боячись, що є там якась причина, аби я там була».

Але це не охоплювало всього спектру її думок, її аналізу. Питання було не тільки у тому, чи насправді вона жива, а якщо так — хто вона, — і це заважало їй думати, будучи ув’язненою у Південному Окрузі. Потім виникло відчуття того, що ці спогади насправді належать не їй, що вони отримані нею від якоїсь іншої особи, і вона не була певна, чи це якийсь експеримент Південного Округу, чи ефект, створений Нуль-зоною. Навіть манівцями й лабіринтами на шляху її важкої втечі до Центру було відчуття проекції, що це відбувалося з кимсь іншим, що вона сама — лише тимчасове створіння, і, можливо, цей розрив дозволяв їй уникати захоплення, зберігаючи абсолютний спокій. Коли вона дісталася віддаленої Скелястої затоки, такої знаної біологу, яка бувала тут раніше, Жар-птаха на якусь мить відчула, буцімто стала часткою цього ландшафту — він розбив її нанівець, тож їй треба відновитися.

Але щойно вони прорвалися до Нуль-зони, вона справді подолала свою немічність і набула цілеспрямованості. На секунду вона запанікувала, коли вода, що її оточувала, почала тиснути, викликаючи страх перед тим, що ось птаха потоне. Але потім щось у ній обернулося чи перевернулося, і, наче зустрівши свою смерть, Жар-птаха занурилась у відчуття моря, радіючи, що має пробитися на поверхню, прориваючись такою захоплено-істеричною біомасою — певний доказ того, що вона не біолог, що вона — дещо нове, інше, бажаючи зневірити свій страх утопитися, який тепер належав не їй, а комусь іншому.

Зрештою, навіть надання першої допомоги Керманичу на пляжі здавалося їй незаперечним доказом її незалежності. Як і її наполягання на тому, щоб вирядитися на острів, а не на маяк. «Хоч би куди поїхала біолог, я — з нею». Щоправда, то правота давала їй надію, попри відчуття, що всі свої спогади вона спостерігає крізь вікно, і ці спогади належать комусь іншому. Хто не має справжнього досвіду. Або взагалі його не має. «Ти хочеш зануритись у життя, бо сама не маєш жодного», — сказав їй Керманич, але що то було, як не брутальний спосіб висловитися.

Відтоді досвід став трохи новим. Із-за обрію не виринало нічого жахливого чи надзвичайного — майже за три дні ходи. Нічого неприродного, окрім цього — надреальних рис цього ландшафту, його процесів, які нуртували під поверхнею. У сутіні їй подеколи являвся образ морської зірки — спогад, який належав біологу, — він невиразно мерехтів, наче компас у неї в голові, і Жар-птаха усвідомлювала: Керманич не може відчути того, що відчуває вона. Він не може керувати небезпеками, упізнавати можливості. Сяйво покинуло її, але його заступило щось інше.