Таємниця янтарної кімнати
- Автор: Дмитриев В., Ерашов Валентин Петрович
- Год: 1963
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: В. Л. Кашин
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Таємниця янтарної кімнати». Краткое содержание книги:
Серед украдених фашистами унікумів була й знаменита янтарна кімната Катерининського палацу-музею у місті Пушкіно під Ленінградом.
Незабаром після закінчення війни стало відомо, що деталі оздоблення янтарної кімнати разом з іншими музейними експонатами за розпорядженням одного з найближчих поплічників Гітлера гауляйтера Еріха Коха відправлено до міста Кенігсберга (нині Калінінград). У перші післявоєнні роки було створено комісію по розшуках скарбів, украдених гітлерівцями. Комісія провела велику роботу, метою якої було повернення радянському народові його добра. Розшуки янтарної кімнати тривають і досі.
Влітку 1958 року обласна газета «Калининградская правда» надрукувала серію статей, в яких розповідалося про янтарну кімнату, її викрадення і розшуки. Потім побачив світ окремою брошурою нарис В. Дмитрієва «Дело о янтарной комнате» (Калінінградське книжкове видавництво, 1960 р). Ці матеріали знайшли широкий відгук серед читачів. До редакції газети, до видавництва, а також на адресу партійних і радянських органів Калінінграда надійшло і ще надходить багато листів. В них трудящі запитують про те, що являла собою янтарна кімната, просять докладніше розповісти про все, що пов'язано з нею, виявляють бажання допомогти в розшуках її.
Прагнучи відповісти на ці запитання, автори пропонують до уваги читачів повість «Таємниця янтарної кімнати».
Книга побудована на документальній основі. Автори її, учасники розшуків янтарної кімнати, використали численні архівні і музейні документи, в яких описується викрадений скарб і подається його історія, довідкові та монографічні матеріали з історії Кенігсберга, а також матеріали комісії по розшуках янтарної кімнати.
Користуючись нагодою, автори висловлюють глибоку подяку товаришам, які подали допомогу у збиранні матеріалів до книги. Особливо вдячні вони професорові Берлінського університету докторові Гергардту Штраусу (НДР), товаришеві Карлу-Хайнцу Вегнеру — головному редакторові журналу «Фрайє Вельт» («Вільний світ»), що його видає Товариство німецько-радянської дружби, а також завідуючій науковим відділом палацу-музею у м. Пушкіно Є. С. Гладковій.
м. Калінінград, січень 1961 р.
В. Дмитрієв, В. Єрашов
Протягом п'яти днів Роде нетерпляче ждав відповіді. Одинадцятого вересня його відвідав особистий секретар князя.
— Князь цу Дона просить у доктора вибачення, — підкреслено чемно сказав вимуштруваний секретар. — На жаль, його скромний маєток ніяк не може служити для такої відповідальної мети.
— Прошу передати князеві моє глибоке вибачення за клопіт, — у тому ж тоні відповів Роде. І, тільки-но зачинилися двері, вдарив кулаком по столу — Тремтить, підла душа, тремтить! Ще б пак — росіяни ось-ось будуть тут!
Через місяць Роде побував у графа фон Шверін у маєтку Вільденгоф. Граф виявився більш зговірливим, мабуть, тому, що в його замку вже була Руденко з своїми колекціями. Туди ж перекочували деякі картини з Кенігсберзького музею.
— Можливо, і янтарну кімнату слід розмістити у Вільденгофі? — вголос міркував доктор, міряючи кроками кабінет. — Ні, дуже багато цінностей зосереджувати там не можна. Треба подумати ще.
Тим часом янтарні панно вже були запаковані і готові до перевезення. Про це Роде доповідав 21 жовтня якомусь Лау. А потім невтомний доктор зник з міста.
Тільки після його повернення співробітники довідалися: директор музею встиг побувати в Саксонії.
В середині грудня він надіслав чергове донесення: «його Превосходительству докторові Віль, обер-бургомістрові Кенігсберга. Маю честь доповісти, що я оглянув замки Вексельбург та Бург-Кріпштайн у Саксонії, які вважаю придатними для розміщення в них музейних цінностей і в першу чергу унікального скарбу — янтарного кабінету».
Обер-бургомістр не відповів. Йому було не до янтарної кімнати.
Фронт невблаганно наближався до Кенігсберга.
— Добре, що наша Ельза вчасно вийшла заміж і виїхала! Можливо, туди ці росіяни не доберуться, — сказав якось Альфред Роде дружині. — Мені здається, Гертрудо… зачини, будь ласка, двері і сядь ближче… Мені здається, що настав кінець. Справді, справді. Не дивись так на мене, люба, треба тверезо оцінювати обстановку.
Роде прислухався. За вікном стояла тиша.
— Ось що говорить Геббельс. Його промова на мітингу націонал-соціалістичної партії у Берліні.
Доктор розгорнув «Кенігсбергер цайтунг» і неголосно прочитав:
— «Брати, друзі! Більшовики, зібравши свої сили на окремих ділянках, зуміли прорвати нашу стійку оборону і подекуди вступили на священну землю фатерлянду! Це не повинно тривожити нас. Кожний німець розуміє, що війна неможлива без тимчасових невдач, які рано чи пізно ліквідуються дужчим. Дужчими є ми — це безперечно…» — Так, тут йде звичайна пропагандистська істерія. Гм, подивимось далі. Ось: «Щоб учинити руським найдійовіший опір, фюрер закликає нас створити нову, ще не бачену раніше організацію для боротьби з ворогом на тимчасово окупованій ним території. Це буде «вервольф». Вовк-перевертень, персонаж з улюбленої нашому серцю дитячої казки оживає, щоб показати більшовикам свої сталеві зуби!
Віддамо свої заощадження і сили для створення таємних складів зброї і продовольства. Вовк-перевертень має бути ситий, дужий і озброєний до зубів!
Друзі! «Фольксштурм», «вервольф», нова зброя і фюрер — ось що врятує вітчизну!
Ми неодмінно переможемо!»
За вікном тихо прошаруділа машина. Анна-Гертруда обережно підняла край штори. Навпроти, біля будинку таємного радника Шульмайстера, метушилися люди.
— Дивись, Альфреде, ще один тікає! А ми, як і раніше, сидимо і чекаємо. Чого ми чекаємо, Альфреде?
— Так, вони тікають. Але ми залишимося тут. Ми залишимося тут, поки існує музей, поки ціле те зібрання, якому я віддав усе своє життя. І ти не маєш права вимагати від мене, щоб я покинув місто!
Довгі роки гітлеризму навчили Роде обережності. Навіть дружині він не сказав правди.
А правда була така. Як тільки доктор повернувся з Саксонії, його викликали в гестапо. Охоплений жахом, не маючи сили стримати тремтіння, піднімався Роде низькими широкими сходами сірого будинку на Адольф Гітлерплац. Перепустки не вимагали: видно, ніхто не приходив сюди з своєї волі. Тільки похмурий офіцер зустрів вченого за скляними дверима вестибюля і, не запропонувавши роздягтися, коротко сказав:
— Доктор Роде? Йдіть за мною.
Роде покірно йшов темним коридором, йому пригадалися розповіді друзів про таємничі підземелля цього будинку.
Доктор абсолютно точно знав, що ніяких триповерхових підземель тут немає. Але не менш точно знав і інше: камер катувань тут досить. Звідси повертаються рідко. І він пошкодував, що приховав виклик від дружини і не попрощався з нею.