Назар Стодоля
- Автор: Шевченко Тарас Григорьевич
- Год: 2003
- Язык: украинский
- Жанр: Прочая поэзия
Электронная книга - «Назар Стодоля». Краткое содержание книги:
За свідченням П. О. Куліша, тільки фінал п’єси перекладений Шевченком, переважну ж її частину перекладав не він; текст містив виправлення ще іншої особи. Оскільки Шевченко брав участь у перекладі, його можна вважати авторизованим. Але при підготовці публікації в «Основі» цей текст міг зазнати втручання публікаторів.
Після Шевченкової смерті рукописи повістей і деяких драматичних творів перейшли на збереження до М. М. Лазаревського, який надрукував у журналі «Основа», в тому числі, і цю п'єсу (1862. — № 9. — С. 3 — 39)
Заголовний герой твору — запорізький козак, смілива людина — вміє постояти за свою гідність. «Я той, — говорить він, — хто й самому гетьману не дасть себе на посміх». Водночас у Назара поетична, пристрасна, сприйнятлива до навколишньої краси вдача. Така ж піднесена в нього й мова. Побратим Назара Гнат Карий стриманіший у почуттях, але рішучіший та енергійніший у вчинках. Задля друга він готовий іти навіть на вірну смерть. Галя, кохана Назара, — життєрадісна й простодушна дівчина, яка, однак, зовсім не готова до життєвих труднощів. Коли ж довелося робити вибір між зрадливим батьком і вірним коханим, Галя усвідомлює, що багатство й сите життя її не приваблюють, бо вона прагне до волі в почуттях і діях. Егоїстичним власником, який заради нових маєтків ладен пожертвувати щастям власної дочки, постає з твору Хома Кичатий. «І слава, і почот, і червінці до себе гарбай: все твоє» — такі мрії козацького старшини. Він жорстоко знущається над сіромою, але безсоромно падає на коліна перед Назаром, коли відчуває небезпеку. Тип хитрої, користолюбної посередниці втілено в образі Стехи. П'єсі Т. Шевченка притаманні напруженість у розгортанні дії, вміле поєднання романтичного піднесення у змалюванні характерів з реалістично-сатиричною проблематикою.
Галя
Оп'ять! Який же ти справдi!.. Я заплачу. Адже ж вiн нiчого менi не говорив о полковниковi, так як же б я йому сказала?
Назар
Бiдненька! Вiн продавав тебе, а ти нiчого й не знала. Прости його. Нехай бог милосердний на тiм свiтi за се його осудить i покарає.
Галя
Я молитимусь за його грiхи. Може, бог йому простить.
Назар
Молись за кого хочеш, тiльки не розлюби мене, моя галочко… Я вмру тодi.
Галя
Який ти чудний! Ти думаєш, що я тiльки так тебе люблю. Нi, Назаре, я не люблю, я й сама не знаю, що роблю… Як би тобi розказать? Аж страшно! Знаєш що? Коли я дивлюсь на тебе, так менi здається, що ти — так се я, а що я — так се ти. Так чудно; не знаю, од чого воно се так. Коли зостанусь одна на самотi, то все про тебе думаю, думаю, i менi приставиться, що ти в Чигиринi перед гетьманськими хоромами на вороному конi гарцюєш, а усi гетьманшi, полковницi нi на кого бiльш i не дивляться, опрiч на тебе… У мене в очах так i потемнiє… Я заплачу, заплачу, так важко на серцi стане. Од чого воно так, Назаре? Ти не знаєш?
Назар
Знаю, моє серденько, знаю! Як любо, як менi ти говориш! Промов ще раз, обiйми мене. (Обнимаются, целуются.) Ще, ще один, останнiй раз.
(В изнеможении кладет ей голову на колени.)
Галя
Як менi весело з тобою! Чи воно усе так буде весело? Скажи менi, Назаре.
Назар
(не поднимая голови)
Увесь вiк!
Галя
Куди ж ми поїдемо?
Назар
У рай.
Галя
Я се знаю; та де ж вiн?
Назар
(подняв голову)
Не питай мене тепер; я нiчого не знаю. Ми поїдемо туди, де нема i не буде нi полковника, нi батька твого, де тiльки одна воля, одна воля та щастя. О, як ми будемо гарно жити! Збудую тобi хату свiтлу, свiтлу та високу, розмалюю її усякими красками — i чорними, i блакитними, i зеленими, усякими, усякими, наряджу тебе у шовк та в золото, посаджу тебе на золотiм крiслi, мов кралю, i довго, довго, поки вмру, все любуватимусь тобою. Та чи вмру ж я коли-небудь? Нi, я нiколи не вмру! Коли ти будеш зо мною, то смерть не посмiє i в хату нашу заглянуть.
Галя
(грустно)
Ох, нi, Назаре, не кажи так! Менi страшно стало, i серце так защемiло, так заболiло, неначе чує недобру годину або яке горе.
Назар
Яке горе? Де воно? Для нас нема його на цiлiм свiтi.
Галя
Не знаю, Назаре, тiльки менi щось на серцi так важко, так гiрко… Я все думала про батюшку.
Назар
Нащо ж ти об йому думаєш? Не думай, i весело буде. Знаєш, як приїдемо ми у Кодак… Се запорозький город… От як приїдемо, мерщiй у церкву, повiнчаємось; тодi i сам гетьман нас не розлучить, i будемо довго, довго там весело жити. Ти будеш пiснi спiвати i танцювать, а я буду грать на бандурi i розказувать тобi про славнi дiла козацькi, про Саву Чалого, про Свiрговського, про всiх, про-всiх жвавих козакiв наших. Далi менi вигодуєш сина, молодця чорнобривого, пошлемо його в Сiч; там поставлю його перед козацькою громадою i скажу: «Любуйтеся, дивiтеся: се мiй син. Менi його вигодувала, викохала моя Галя, такого молодця!» Що, весело?
Галя
Весело, мiй Назаре, мiй миленький, а серце все-таки болить. Менi здається, що батюшка вже прокинувсь i мене шукає.
Назар
Бог зна об чiм думаєш ти! Ось зараз будуть конi, i вони нас не найдуть, хоть нехай усю землю перевернуть. Не журись же, моя ластiвкої
Галя
Знаєш що? Ходiм додому, розбудимо його, станем перед їм на колiна… Вiн нас простить: вiн мене любить.
Назар
Хiба ж я його не просив, хiба ж не ставав перед ним на колiна! Адже ти бачила?
Галя
Бачила, ти просив- Назаре, вiн мiй батько,
Назар
Лучче б не знать такого батька.
Галя
Ти сердишся, Назаре! Не сердься, мiй милий, мiй чорнобривий. Подивись, я весела, я не жалкую, що покинула… Поцiлуй же мене, мiй соколе ясний, орле мiй сизокрилий.
(Обнимаются й целуются.)
Назар
О, моя радiсть, мiй сон чарiвний! Не журись, серденько. Скоро ми полетимо так, що не дожене нас i вiтер. А нiч-то, нiч! Неначе празникує наше щастя. Тиха, свiтла, як твої яснi очi. Ти не боїшся? Побудь тут одна. Я пiду подивлюсь на дорогу.
Галя
Нi, не боюсь.
Назар
Чого ж ти знов зажурилась?
Галя
Так, нiчого. Я згадала покiйницю няньку. Вона менi розказувала, що в сiй корчмi давно який-то запорозький старшина ночував, а на другий день найшли його в Тясминi; i що тут Богдан зустрiчав сина свого Тимофiя, як козаки везли його з Молдавiї, покритого червоною китайкою; i що тут запорожцi вирiзали жидiв. З тiєї години нiхто в їй не жив: усе нiччю ходять мертвi жиди… Ух, як страшно тут!