Анатомія неоголошеної війни
- Автор: Савченко Микола Олексійович
- Год: 1997
- Язык: украинский
- Год: Українська перспектива
- ISBN: 966-7243-20-6
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Анатомія неоголошеної війни». Краткое содержание книги:
Наведено факти взаємодії командної ланки ЧФ з по-сепаратистському налаштованими організаціями, партіями та депутатами кримського парламенту і колишнім президентом Криму. Розкривається ряд серйозних помилок окремих керівників України, через які не вдалося своєчасно розв’язати проблему чорноморського флоту. особливе місце займає розповідь про скорумпованість вищих чинів чорноморського флоту, про розпродаж, розкрадання та вивезення цінного майна.
Важливу увагу приділено портретам тих, хто створював Військово-Морські Сили України, показано успіхи і патріотизм цих людей, а також їхні помилки. Читач узнає про основні етапи будівництва українських ВМС з 1991 до 1997 року.
Однак про те, які випробування довелося витримати тим, хто на ЧФ зробив свій вибір на користь України, які образи та приниження пережити, напевно, слід було б написати окрему книжку. Військовослужбовцям у ті дні було особливо важко. Радянський Союз перестав існувати, утворилися самостійні держави, а проблему армії остаточно не було вирішено. Поставало законне запитання: як військовослужбовцеві, який хоче служити народові України, не порушуючи закони, а головне, коли його старший начальник — проти його бажання, здійснити на практиці свою мрію? В цьому вся трагедія. Але, незважаючи ні на що, люди продовжували робити свій вибір на користь Україні.
На жаль, не завжди щастило складати присягу в параднім строю під звуки оркестру, тобто в ідеальних умовах. Однак, якби моряки чекали кращих часів, то українського флоту, напевно, ніколи б не було або був би, але не скоро. Тому люди робили свій вибір.
9 лютого 1992 року присягу на вірність народові України склали моряки великого протичовнового корабля “Сметливый”, яким командував капітан 3-го рангу Валерій Зубков. З-поміж них командир бойової частини 1 капітан-лейтенант Ю. Лужецький, командир бойової частини 3 Г. Кузнецов та інші. Усього присягнули 6 офіцерів, 8 мічманів та 84 військовослужбовці строкової служби, що становило майже 40 відсотків особового складу.
Того ж дня, 9 лютого присягнули Україні і частина офіцерів великого протичовнового корабля “Николаев”. Цей корабель Тихоокеанського флоту перебував на модернізації в Миколаєві. Очолив прийом присяги капітан 3-го рангу Олексій Юзюк. Серед присягнувших народові України були капітан-лейтенанти Анатолій Бойко, Олексій Сирченко, Володимир Марков, старші лейтенанти Дмитро Шинкаренко, Сергій Федотов та інші.
Не всі, на жаль, хто вирішив служити в українському флоті, були передовими людьми. Були поміж них і звільнені раніше з посад чи просто не відзначені успіхами по службі. Це, звичайно, дуже дискредитувало всіх, хто щиро і чесно хотів служити народові України. Добре пам’ятаю, з яким болем узнавав про такі негативні факти, але все-таки вірилось у краще. І ці кращі дні поступово наближалися.
22 лютого 1992 року склав присягу народові України батальйон морської піхоти, яким командував Вiталій Рожманов. Це був усвідомлений вибір. Люди багато що зрозуміли в житті. Прозріння почалося під час азербайджанських подій, коли морських піхотинців Рожманова терміново перекинули до Баку. Руками чорноморців московські опричники хотіли вирішити свої великодержавні завдання. Коли надійшов наказ атакувати Шиховську заставу, морські піхотинці добре зрозуміли, що без крові не обійдеться. Раніше там уже побували десантники з Каспiю. Ті не щадили ні жінок, ні старих, які були неозброєні. Чорноморцям пропонували зробити те саме і при цьому без жодного письмового наказу, який би мав юридичну силу.
Треба віддати належне батальйонові, де начальником штабу тоді був майор Вiталій Рожманов, — трагедії не сталося.
— Ми зрозуміли, — сказав під час зустрічі зі мною Вiталій, — що нас кинули воювати з народом Азербайджану, виконувати полiцейські функції, зробити все, аби залякати людей, убити в них національний дух, усяку віру і прагнення до волі.
Тримали батальйон з 24 січня 1991 року до перших чисел квітня. Керівництво боялося бунту і народної помсти. Цього часу вистачило майорові Рожманову і його підлеглим, щоб зрозуміти, що події в Баку спровокувала Москва.
Ще одним кроком на шляху до прозріння стали серпневі події 1991 року. Тоді морським піхотинцям було поставлено завдання блокувати аеродром у Бельбеку. Пізніше до мене потрапив документ, де похвилинно було розписано дії “чорних беретів”. Чекали Єльцина. Він мав прилетіти для визволення Президента Горбачова, блокованого у Форосі. Тоді командирові бригади було віддано наказ знищити цей літак. А в останню мить дали “відбій”, бо в літаку летів не Єльцин, а Руцькой.
Тому, коли прийшов січень 1992 року, люди не схотіли знову стати знаряддям у руках тієї ж Москви. Це стало очевидно, коли група народних депутатів та членів Президії Верховної Ради України побувала в бригаді морської піхоти. Та сама група, котра майже три години простояла на холоді біля воріт штабу ЧФ, щоб зустрітися з адміралом Касатоновим, а він не побажав прийняти представників парламенту, нахабно заявляючи, що він зайнятий.
У бригаді морської піхоти депутатів зустріли з неприхованою радістю, бо матроси і офіцери уже втомилися слухати начальника берегових військ генерал-майора Володимира Романенка і його помічника полковника Сергія Авдонкiна, які розповідали про тяжкі наслідки складання української присяги. Морські піхотинці після повернення голови офіцерських зборів бригади майора Рожманова з Києва та роз’яснення перспектив служби присягу СНД у бригаді вирішили не складати.