Празький цвинтар [без ілюстрацій]

3. Chez magny

25 березня 1897, на світанку

«Ше Маньї»… Пригадую, що дуже небайдужий до гарної кухні і що у тому ресторанчику на рю Контрескарп-Дофін не брали більше десяти франків з носа і наїдки там цілком відповідали ціні. Та хіба ж находишся щодня у «Фойо»? Раніше, аби віддаля подивитися на відомих літераторів, таких як Ґотьє чи Флобер, а також на того змарнілого польського піаніста на утриманні однієї дегенератки, котра бігала у підштаниках, багато хто ходив до «Маньї». Якось я зазирнув туди, але відразу ж ушився. Митці, навіть віддаля, — люд нестерпний, вони повсякчас озираються навкруги, аби переконатися, що їх упізнають.

Пізніше, коли до «Маньї» більше не приходили «величні», перебравшись до ресторанчика «Brébant Vaichette», що на бульварі Пуасоньє, де їжа була краща, хоч і брали за це дорожче, та було зрозуміло, що carmina dant panem[33]. А коли заклад, так би мовити, очистився, я почав час від часу навідуватися туди й ходив до нього аж до початку вісімдесятих.

Я помітив, що «Маньї» навідує багацько науковців, відомих хіміків, таких як Бертло[34], а також чимало лікарів з клініки «Сальпетрієр»[35]. Звісно, до клініки звідти не рукою подати, але, ймовірно, ті лікарі віддавали перевагу коротенькій прогулянці Латинським кварталом, а не обідові в загиджених gargottes[36], куди приходили попоїсти родичі пацієнтів. Послухати розмови лікарів завжди цікаво, адже вони розповідають про чужі хвороби, а у «Маньї», аби перекричати навколишній галас, відвідувачі аж дерли горлянку, та якщо ваші вуха вже призвичаїлися, то у тих розмовах завжди можна вихопити щось цікавеньке. Прислуховуватися — зовсім не означає намагатися дізнатися про щось конкретне. Все, навіть найменша дрібничка, колись може прислужитися. Якщо ти про щось знаєш, то важливо, щоб ніхто інший не знав, що тобі про це відомо.

Та якщо письменники й художники завжди сиділи за столом разом, то науковці, як і я, обідали наодинці. Одначе, кілька разів опинившись за сусіднім столиком, починаєш знайомитися. Найперше я познайомився з лікарем дю Мор'єром — такий осоружний чолов'яга, що починаєш питати себе: як психіатр (а то був саме психіатр) з такою бридкою пикою може викликати довіру у своїх пацієнтів? Він мав злостивий і заздрісний вигляд, як людина, що вважає себе завжди другим. Насправді ж дю Мор'єр очолював у Венсенні клініку для людей з хворими нервами. Однак його лікувальний заклад ніколи не заживе такої слави й не матиме таких доходів, як клініка найвідомішого психіатра, лікаря Бланше, навіть попри саркастичні розповіді дю Мор'єра про те, що тридцять років тому в тій клініці лікарі долікували такого собі Нерваля[37] (на його думку, досить талановитого поета) до самогубства.

Інші двоє лікарів, з якими я потоваришував за обідом, були Бюро та Бурю[38] — двійко непересічних особистостей, схожих на братів-близнюків: вони завжди були вдягнені в чорні, майже однакового крою костюми, й обидва носили майже однакові чорні вуса і мали гладенько виголене підборіддя й завжди трохи брудненькі комірці, бо були в Парижі проїздом, адже проходили науку в медичній школі Рошфора і приїздили до столиці лише на кілька днів на місяць, аби подивитися на експерименти лікаря Шарко.