Празький цвинтар [без ілюстрацій]

— Спокійно, помізкуємо, — мовив я до себе. Як для чоловіка, який, прикриваючись торгівлею bric-à-brac, підробляє документи і вирішив оселитися у найменш годящому для цього кварталі Парижа, видається малоймовірним, щоб я дав притулок комусь, хто замішаний у не надто чистих оборудках. Одначе забути, кого прихистив, — це вже не здається нормальним.

Мені схотілося озирнутися, й аж раптом я відчув, що моя власна оселя стала для мене незнайомим місцем, яке може приховувати й інші таємниці. Я почав досліджувати свій дім, ніби то було чуже помешкання. Коли вийдеш з кухні, праворуч буде спальня, а ліворуч — вітальня, обставлена цілком звичайними меблями. Я зазирнув у шухлядку свого письмового столу, де зберігалося моє робоче приладдя: пера, пляшечки з різноманітним чорнилом, білий або пожовклий папір різних розмірів та давнини; на полицях разом з книгами стояли коробки з моїми документами та старовинна капличка, вирізьблена з горіха. Я саме силкувався згадати, для чого вона була потрібна, аж раптом унизу почувся дзенькіт. Я зійшов донизу, збираючись випхати будь-якого надокучливого причепу геть, але побачив стареньку, яка, здається, була моєю знайомою. Крізь скло вона мовила до мене: «Мене прислав Тіссо», — тож я мусив її впустити; хто його зна, чому я обрав цей пароль.

Увійшовши, жінка розгорнула сукно, яке міцно притискала до грудей, і подала мені два десятки облаток.

— Абат Далла Піккола сказав, що вас зацікавить.

Дивовижно, та я відповів: «Аякже», — і спитав, скільки.

Вона попросила двадцять франків за штуку.

— Та ви здуріли! — відказав я, радше за крамарським інстинктом.

— То ви божевільний, якщо відправляєте чорні меси! Гадаєте, легко за три дні обійти двадцять церков, причащатися, перед тим намагаючись не назбирати у роті слини, ставати на коліна, затуливши обличчя руками, й виймати з рота облатку, не заслинивши її, збираючи їх у торбинку на грудях так, аби ані кюре, ані хтось із прихожан нічого не зауважив? А про блюзнірство, яке я скоїла, й пекло, яке на мене за це чекає, годі й казати. Отож двісті франків, якщо ваша ласка, або я йду до абата Буллена.

— Абат Буллен помер. Вочевидь, ви не згодитесь віддати облатки задешево, — відповів я майже машинально. Втім, зваживши на плутанину у своїй голові, я мусив діяти інстинктивно, не надто розмірковуючи. — Гаразд, пусте, — мовив я до неї й розплатився. Я зрозумів, що, поки я чекаю на якогось зацікавленого клієнта, треба покласти облатки до моєї дерев'яної каплички. Звичайнісінька собі робота.