Місцеві формування німецької армії та поліції у Райхскомісаріаті «Україна» (1941–1944 роки)

Деякі українські формування вузько територіального характеру створювались спонтанно місцевим населенням після відступу радянських військ. Власне такий характер мала мережа міліційних козацьких загонів в Олександрійському районі (гебіті) Київської генеральної округи. Ці загони об’єднувались під керівництвом напівпідпільної Січової ради, що складалась з колишніх учасників Холодноярських антибільшовицьких повстань. З прибуттям до району адміністрації РКУ, козацькі формування продовжували існування під виглядом української поліції, начальниками якої стали члени Ради. Організація була розгромлена СД тільки в листопаді 1943 року[49], проте подальше існування на Холодноярщині бази УПА слід, вочевидь, виводити власне з цього періоду.

Так само на хвилі ейфорії від «визволення», місцевими жителями, що постраждали під час розкуркулення та Голодомору, в листопаді 1941 року було створено козацьку сотню в с. Лісники Яготинського району (сучасна Полтавська обл.) Її організатором і командиром став відпущений з табору військовополонених технік-інтендант 1 рангу РСЧА Михайло Лазарович Панченко, кандидат в члени ВКП(б) з 1941 року. Його брат, Яків Лазарович Панченко, старший лейтенант РСЧА, очолив таку ж сотню в самому Яготині. За однострої козакам правили радянські уніформи з синьо-жовтими стрічками.

Проте, як і інших подібних випадках, після передачі району до РКУ українські сотні були переформовані. Яготинська сотня стала районною поліцією, а сотня з Лісників була змушена передислокуватись разом з німецькими охоронними формуваннями вслід за фронтом на схід. Козакам заборонили носити національні кольори, і переодягли в німецькі однострої шуцполіції і армії. Але знову ж таки, як і в інших випадках, вимушені колаборанти невдовзі розчарувались у нових порядках. У березні 1943 року за саботування розпоряджень окупаційної влади було розстріляно Якова Панченка, а козацька сотня на чолі з його братом Михайлом 7 червня 1943 року в Згурівському районі Полтавської області перейшла на бік радянського партизанського загону ім. Щорса[50].

Різниця між формуваннями, утвореними ОУН, і тими, що виникали стихійно під егідою німецького війська полягала в тому, що останні не зазнавали таких нищівних репресій протягом першого воєнного року. Невдоволення нацистським режимом в них назрівало поступово, не будучи викликаним репресіями проти ОУН вже у вересні 1941 року. Такі частини на перших етапах використовувались Вермахтом для виконання охоронних завдань, а згодом, при переформуванні, перетворювались або в армійські тилові команди, або в поліцію чи шуцбатальйони на теренах РКУ. А, наприклад, козацька сотня, що виникла з приходом німецьких військ у Конотопі, була просто поділена між зацікавленими інстанціями — більша її частина продовжила просування за німецькими військами, і згодом стала сновю 615-го українського батальйону, тоді як менша група була переформована у допоміжний підрозділ при німецькій залізничній поліції[51].