Місцеві формування німецької армії та поліції у Райхскомісаріаті «Україна» (1941–1944 роки)

Аналогічну сотню було сформовано влітку 1942 року при харківських таборах військовополонених. Рота складалась з трьох охоронних взводів і одного навчального, загальна кількість вояків становила 360 чоловік. Взводи поділялись не на відділення, а на вахкоманди, які охороняли табори військовополонених, госпіталь при таборах і регулювали вуличний рух на довколишніх вулицях[57].

Вахкоманди і охоронні взводи з українців існували при всіх таборах військовополонених в РКУ. Їхня кількість і чисельність з часом змінювалась в залежності від кількості полонених, службовці переводились до армійських частин, дезертирували при підході РСЧА, тощо. Всього ж, на 1943 рік в складі восьми німецьких ландшуц-батальйонів за різними документами вдалось від слідкувати щонайменше 39 українських взводів «гіва» (Ukr. Hilfswachzuge, згодом перейменованих у Східні — Ostwachzuge), по 4–6 в кожному батальйоні.

Крім цих частин, взводи і роти «гіва» були в складі охоронних батальйонів і дивізій безпеки в РКУ і зоні військового командування. На 1943 рік кожен батальйон Вермахту в РКУ, що виконував охоронні чи окупаційні функції, містив від 2 до 8 українських взводів і рот «гіва». Їх особовий склад набирався як серед військовополонених, так і серед цивільного населення. Для контролю процесу, а також забезпечення необхідного рівня підготовки охоронців в адміністративних центрах РКУ, командуванням Вермахту РКУ було створено школи «гіва».

Одним із основних центрів формування допоміжних частин із місцевого українського населення і військовополонених став Київ. Столиці України офіційно було відведено лише роль центру одного з шести Генеральних округів, на які поділявся РКУ. Але реально значення великого міста із розвинутою інфраструктурою і центрального транспортного вузла України було набагато більшим. Для Вермахту «Київ представляв собою важливий стратегічний центр, в якому здійснювалось перегрупування частин, що прибули з Польщі та Румунії, і підготовка їх до наступу в напрямку Кавказу і Каспійського моря»[58] (особливо у 1942–1943 роках, коли зона найбільшої бойової активності Вермахту змістилась на південь). У столиці УРСР було розташовано і центр відправки до Німеччини мобілізованого на роботи місцевого населення, з яких набирали «добровольців» для служби в армійських і поліційних частинах. Крім того, зручне розташування міста дозволяло використовувати його, як базу для маневру силами у проти-партизанській боротьбі як в межах України, так і на території сусідньої Білорусі.