Місцеві формування німецької армії та поліції у Райхскомісаріаті «Україна» (1941–1944 роки)

Відомі також випадки творення батальйонів «гіва», які, здебільшого, були не постійними частинами, а перехідним етапом перед їх переформуванням у більш боєздатні частини. Так, в травні 1942 року з випуску Печерської школи «гіва» було створено два українські охоронні батальйони № 17 і 18. Батальйони були організовані у великому поспіху, і були дуже слабо підготовані, бо добровольці встигли провчитись у школі лише тиждень. Більшість вояків становили юнаки, що не служили в армії (наймолодшим виповнилось тільки по 14 років), мобілізовані місцевими комендатурами по селах Київської області. В кінці травня обидві частини, які нараховували менш ніж по двісті чоловік кожна, були переведені в розпорядження керівника СС і поліції міста Сталіно. Там їх було перетворено на 157-й і 158-й батальйони шуцманшафту, і дислоковано в самому Сталіно (157-й), і в Макіївці (158-й)[63].

Ще один батальйон «гіва» в липні 1942 року було організовано армійським тиловим командуванням в «Остланді», з українських військовополонених із таборів у Вільно і Мінську. Вербування добровольців відбувалось під егідою створення українського робочого батальйону, вояки якого матимуть одинакові права і забезпечення з німецькими солдатами. Добровольців, загальною кількістю близько 1000 чоловік, переправили до Макіївського району Сталінської області, де після двомісячного навчання у вересні 1942 року їх було приведено до присяги і озброєно. Батальйон охороняв аеродром в Сталіно і стояв гарнізонами по селах довкола Макіївки. Проіснував він менше року, і вже в квітні 1943 року був влитий до 454-го східного батальйону 454-ї охоронної дивізії[64].

Точно підрахувати чисельність «гіва-манів» в РКУ дуже важко, якщо взагалі можливо. Більшість з них були включені в німецькі охоронні частини, зокрема — щоб приховати їх кількість від власного командування, адже за нормами Вермахту чисельність добровольців не пвинна була перевищувати 10 % загального складу. Окремих українських рот в німецьких охоронних батальйонах навесні 1942 року було 4 (номери з 1 по 4), потім дві (2 і 3) були розформовані, і розподілені по різних частинах, а ще дві були створені. Тож на листопад цього ж року їх знову стало 4 (1, 2, 5, 6), і вони входили до складу німецьких охоронних батальйонів № 571 і 122-B. А більшість «гіва-манів» входили в склад змішаних українсько-німецьких рот. Наприклад, 8-ма охоронна рота 177 полку Вермахту на червень 1943 включала 60 німців і 70 українців (випускників школи «гіва» на Святошині). Аналогічну пропорцію можна спостерегти і в інших досліджених підрозділах, наприклад в 4-й та 5-й ротах 556-го батальйону. В середньому по 213-й охоронній дивізії, дислокованій в РКУ протягом всього періоду окупації, згідно з доповіддю командира одного з полків співвідношення українців та німців становило ½[65]. На жаль, документальні свідчення щодо дійсного національного складу охоронних частин Вермахту в РКУ доступні далеко не завжди. Тож, ґрунтуючись на згаданій пропорції, темпах підготовки охоронців та даних про рівень дезертирства серед них (із пошукових листів), ми можемо лише припустити, що загальна кількість «гіва-манів» на середину 1943 року коливалась в межах 15–20 тисяч чоловік.