Лагідний янгол смерті
- Автор: Курков Андрей Юрьевич
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: KM Publishing
- ISBN: 978-966-424-133-2
- Переводчик: Віта Левицька
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Лагідний янгол смерті». Краткое содержание книги:
З бляшанкою в руках я повернувся до столу і знов увімкнув у розетку електрочайник. Ще раз пробіг очима наклейку, аби переконатися, що в бляшанці — дитяча молочна суміш. Закортіло випити кави з молоком. Розчинна кава в мене була, а тепер з'явилося і сухе молоко, тож виконати бажання виявилося цілком реально.
Я відкупорив банку, насипав звідти у чашку порошку біло-жовтого кольору, тоді додав ложку «Нескафе» і залив усе окропом.
Зробив кілька ковтків, й на душі відразу стало легше — і втома кудись зникла, і настрій поліпшився. Такої кави з молоком я ще жодного разу не куштував, і миттю виникла дещо злочинна думка — захопити додому кілька баночок цієї дитячої суміші. Може, для дітей вона й прострочена, але для кави вона годилася цілком і повністю.
Після цієї чашки кави я знову приліг на стільцях, виставлених рядком, не думаючи більше ні про нічний випадок, ні про Грищенка, який досі не з'явився. Мене охопило відчуття польоту, і вже за кілька хвилин я мчав у незнайомому, сповненому різнобарв’я і химерних форм просторі, відкритому й безмежному. Повз мене пролітали метеорити, то жовті, то червоні, комети круто розверталися, а позад них лишалися затухати вигнуті вогненні хвости. Тіло легко підкорялося думкам — варто було тільки подумати, що треба повернути праворуч, щоб уникнути зіткнення з якимось летючим предметом, як воно вже повертало туди, куди було потрібно. Вперше я настільки виразно відчував єдність душі й тіла, та й саме тіло було невагомим і необтяжливим, тіло було легким і покірним. Воно не вимагало зусиль, не вимагало роботи м'язів. Я летів і навіть не озирався на землю, що лишилася внизу. Вона, здавалося, вже загубилася серед десятків інших дрібних небесних тіл.
8
Мій політ тривав не менше двох діб. А коли я «приземлився» й опинився у початковому становищі — так само горілиць лежав на стільцях, зіставлених поруч, — першим моїм бажанням було заволати. Крім відчуття дикого голоду, все моє тіло нило від болю, якогось заціпеніння, що передавалося від кісток та суглобів просто в думки, в емоції. Мені було важко піднести руку до очей, щоб подивитися на годинник — на ньому було пів на другу. І перше ж питання, що виникло в голові, було — котре це «пів на другу»? Ночі чи дня? Для цього треба було підвестися, відчинити двері й визирнути надвір: якщо ясно — значить, день. Зовсім просте рішення, однак виконати його виявилося дуже складно. Сісти на один зі стільців мені вдалося, але це викликало такий приплив болю в поперекові, що я одразу ж повернувся у початкову позицію. За п’ять хвилин спробу повторив і небувалим для себе зусиллям волі втримався, долаючи біль, у сидячому стані. Почав повільно рухати руками, робити якісь мікровправи, напружувати м’язи і розминати суглоби. На ноги звівся години за півтори. Постояв, відчув легке запаморочення. Зробив свої перші кроки — до канцелярського столу. Зрештою всівся за стіл, тупо дивлячись на телефон, слухавка якого була знята і лежала поруч з електрочайником. Погляд на телефон розбудив у пам’яті ту безсонну ніч. Згадалася і заспокійлива чашка кави з «молоком». Погляд сам собою ковзнув на банку «дитячої суміші».
«Еге, — подумав я. — Це радше засіб для польотів, аніж молочна суміш...»
Я посидів трошки, а тоді підійшов до залізних дверей і прислухався — за ними панувала тиша. «Отже, — подумав я, — це ніч... Що ж мені тепер робити? Посидіти до ранку? Чи спробувати вислизнути звідси зараз? Так, але чому сюди ніхто не прийшов за ці дві доби? Адже в Грищенка є ключі! Хоча навіть із ключами йому не вдалося би сюди зайти, бо ж двері були зачинені зсередини на два засуви. Тільки я їх міг відчинити, але мене в певному сенсі не було. Може, він і приходив, стукав, дзвонив по телефону...»
Хвилювання закралося в мої думки. Моя присутність на цьому складі нагадувала стан заживо похованого в склепі. Правда, в мене була можливість зникнути з цього склепу. Треба тільки трошки талану, щоб вдалося залишити це місце непомітно і забути про все, як про політ до космосу, що не відбувся. Втім, політ-таки мав місце. Я пам’ятав його до найменших подробиць, а якби був маляром, то зміг би й намалювати деякі метеорити і комети, які зустрілися мені у відкритому просторі.
На стінці над умивальником висіло дзеркальце, і я підійшов до нього, щоб промити очі й подивитися на себе. Моє обличчя нагадало мені кадри хроніки із Освенцима. Може, це й було перебільшенням, але я ще ніколи не бачив у себе на обличчі таких величезних сіро-синіх кіл під очима і такого загостреного, як у мерця, носа.