Лагідний янгол смерті
- Автор: Курков Андрей Юрьевич
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: KM Publishing
- ISBN: 978-966-424-133-2
- Переводчик: Віта Левицька
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Лагідний янгол смерті». Краткое содержание книги:
Коли я прочитав цю сторінку, то згадав недавнє повідомлення про те, як на аукціоні в Нью-Йорку виставлявся рукопис теорії відносності Айнштайна — за неї просили чотири мільйони доларів, а покупець давав тільки три.
«Цікаво, — подумав я, — а скільки запропонували б за невідомий рукопис Шевченка на аукціоні десь у Канаді? Там живуть найбагатші та найсентиментальніші українці, а саме один із таких і міг би зі сльозами розчулення на очах викласти кілька мільйонів нехай канадських, але доларів».
Я посміхнувся грі власної уяви, що намалювала сентиментальну сценку з життя канадської діаспори, і раптом замислився про те, що з радянських часів у свідомості поколінь здійснювалося роздвоєння поняття «скарб». І хоча всі у підлітковому віці читали романи Стивенсона, але водночас читали і твори радянських класиків, у яких хлопчиська-скарбошукачі раптом знаходили у закопаній в землі бляшанці замість золота й діамантів чийсь партбілет і орден часів Вітчизняної війни. І миттю ставали по-піонерському струнко і віддавали салют загиблим за ідею. Ось, певно, звідки ростуть ноги роздумів того ж покійного Гершовича. Ось звідки потяг до пошуків нематеріальних цінностей, символічних скарбів, духовних багатств. А що, коли там, у пісках, лежить до цього часу просто золотий червінець, або й два? А що, коли ховав він їх там, щоб не забрав якийсь п'яний офіцер, доведений життям на околиці імперії до свинства і повної втрати морального обличчя? Що, коли так? І тоді всі ці письмові роздуми Гершовича виявляться звичайнісінькою грою в піжмурки з тією реальністю, в якій він жив. Такої ж грою, як і гра з книжками-матрьошками, яку вигадав чи то він, чи то Львович, чи то Клим.
«Гаразд, — подумав я. — Усе це цікаво, але, як казав мій знайомий алкоголік, сусід по старій квартирі: „Життю можна радіти, але не можна забувати здавати пляшки!“ Тож потихеньку дочитаю я цей рукопис і, можливо, навіть збагачуся духовно, але треба й на молочну ковбасу заробляти...»
Я заховав рукопис назад до течки і ще раз торкнувся носом своєї руки, яка пахнула корицею, а тоді пішов одягатися. Кожна третя ніч була в певному сенсі бойовою — я охороняв склад фінського дитячого харчування, що належав благодійному фонду «Корсар».
7
Прийнявши зміну в охоронця Івана, студента інституту фізкультури, я всівся за старий канцелярський стіл, на якому стояв повний набір нічного чатового: електрочайник, маленький переносний телевізор, гумова палиця, телефон і газовий балончик. Засоби оборони й охорони, як бачите, були мінімальними і не викликали бажання до останньої краплі крові захищати ввірені матеріальні цінності. Але зарплату тут платили без перебою, та й місце здавалося досить безпечним — дитяче харчування, до того ж, судячи з маркування картонних ящиків, прострочене, навряд чи викликало інтерес у когось із новітніх експропріаторів.
Повз ящики і стіл ліниво пробіг товстий пацюк. Я провів його насмішкуватим поглядом. Увімкнув телевізор і пішов із чайником до умивальника, що розташувався за три кроки — починався ритуал «входження» в роботу. Після чаю та кількох фільмів зазвичай зіставлялися під стінкою один до одного чотири стільці, і я мирно засинав до ранку, до стукоту в двері, після якого у відчинені двері заходив голова правління «Корсару» Грищенко зі старим портфелем-дипломатом, що давно вже втратив свої дипломатичні форми. Грищенку було років п'ятдесят, і зовні він скидався на класичного бухгалтера — товстуватий, лисуватий, із круглим обличчям. Усміхатися, здається, він не вмів, але навіть вираз його обличчя — вічно заклопотаний — міг викликати посмішку у будь-кого.
Він звично оббігав поглядом просторе напівпідвальне приміщення, заставлене картонними коробками, на яких були наклеєні сині квадратики паперу із зображенням щасливого малюка, а потім кивав мені. Це означало, що я — вільний. І я ішов на три дні та дві ночі до наступного чергування.
Цієї ночі мені не судилося виспатися на робочому місці. Спочатку посеред якогось бойовика задзвонив телефон. Я зняв слухавку, але почув у ній лише чиєсь хрипке дихання. На жарт це не було схоже, і тому я терпляче допитувався: «Алло!»
— Зачини двері! — пролунав незвично хрипкий голос Грищенка. — Підіпри їх чимось...
— Та вони ж зачинені! — сказав я, озираючись на важкі металеві двері, замкнені на два засуви.
Грищенко поклав слухавку на важіль, навіть не попрощавшись. Я зробив так само і далі дивився в маленький чорно-білий екран, на якому щойно злі бандити розстріляли з автомата одного доброго і на його білій сорочці проступили плями чорної крові.