Лагідний янгол смерті

Я йшов і міркував про це невиправдане відчуття свободи, яке мені подарували нові залізні двері. Несподівано поруч загальмувала «дев'ятка». Опустилося затемнене скло дверцят, і я побачив чоловіка років сорока п'яти в синій футболці.

— Слиш, як до Бессарабки проїхати? — запитав він.

Я пояснив і потім провів авто поглядом. Номера в цієї «дев'ятки» були одеські.

Коли машина зникла з поля зору, зникло і моє відчуття свободи та захищеності. І зникло, треба сказати, недаремно. Я почав обережно косувати по боках і одразу ж запримітив уже знайому чорняву парочку, яка трапилася мені нещодавно разів зо три за день. Вусатий парубок дивився на мене, а його подружка розглядала журнали за склом газетного кіоску.

«Знову збіг? — подумав я. — Чи вони мешкають десь поблизу?»

Я обійшов довкола Золотих Воріт і повернувся додому.

Цього ж вечора пролунав телефонний дзвінок.

— Як триває збір зелених? — запитав мене знайомий голос.

— Ніяк, — відповів я.

— Гляди, козел, ми тобі лічильник вмикати не будемо — не ті часи. Я тебе попередив: не буде десяти штук — переселимо тебе на дошку з назвою «Допоможіть знайти». Допетрав?

Відповіді на своє «допетрав» мій співрозмовник не очікував і миттю поклав слухавку.

Настрій став зовсім кепським.

Яке пуття з цих дверей, якщо я зможу почуватися в безпеці, тільки зачинившись ізсередини?

«Ні, — подумав я, — треба кудись ушитися на час. Квартиру замкнути й утекти. Все одно рано чи пізно вони про мене забудуть».

І хоча теперішнє не надихало на туризм, я серйозно замислився про те, щоб на певний час полишити улюблене місто. Треба було їхати геть, і їхати негайно. І якось сам собою визначився напрямок — на казахський берег Каспійського моря, на півострів Мангишлак, де колись стояла Новопетрівська фортеця.