Там, де поховано Адель...
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Год: 2000
- Язык: украинский
- Жанр: Триллеры
Электронная книга - «Там, де поховано Адель...». Краткое содержание книги:
Соломія Павличко
— Не заспокоюй сам себе. Ти ж саме цим займаєшся.
— У вас, мадам, є інші міркування?
Сахно вже починав побоюватися власного спокою. Якийсь він… фатальний, чи що. Якщо можна так сказати. Фатальний спокій. Спокій приреченого перед плахою. Дурнувате порівняння.
— У мене немає жодних думок. Мене це взагалі не повинно стосуватися. Чого він хоче врешті-решт? Чого…
Сахно несподівано різко, порушивши правила, повернув у якийсь провулок, скреготнули гальма. Усім корпусом розвернувшись до Марини, він міцно стиснув рукою її обтягнуте джинсами коліно і нахилив обличчя мало не впритул до її зблідлого личка.
— Не повинно стосуватися? А хто снодійне колов? Кого паскуда-сусідка бачила о дев'ятій, коли Адель «больненька лежала»? Знайдуть при розтині сліди препарату, ох, знайдуть! Ми в одному болоті, сонечко, отак!
— Я… я тебе таким ще не бачила…
— Скажи ще, що я тебе втягнув, маленька дитинко! Скажи ще, що не з тобою в ліжку будувався план вбивства моєї дружини!
— Про дружину згадав! — вереснула несподівано Марина, і Сахно ледь ухилився від її наманікюрених кігтиків. — Бідолашна Адель, хто ж її так, чия погана рука піднялася?!
Вона знову спробувала дряпонути його по обличчю, і Сахнові довелося вдарити її вдруге, кров з розбитої губи потекла сильніше. Марина, приклавши до рани зовсім уже червону хустинку, рвонула двері, намагаючись вийти, та Сахно шарпонув її за плече і опустив на дверях кнопку запобіжника.
— Слухай мене. Хто він і звідки взявся — я поняття не маю. Десь хтось проколовся, ти або я. Адель мертва, тут логіка проста. Чого хоче наш новий співучасник — хрін його знає. Але навіть не думай уникнути усього цього. Якщо зажадає грошей, платити будемо разом. Не думаю, що будуть інші вимоги. Я зроблю все можливе, аби ця виплата була одноразовою, і нас лишили в спокої. Чий прокол, чия помилка і де — не до цього зараз. Поки з ним не зустрінуся, все одно нічого не проясниться. Згодна?
Марина витирала кров і сльози, розвозячи червоні смуги по обличчю.
— Згодна?
Вона приречено кивнула.
— От і добренько, — він погладив її по голові, пригорнув до себе. Марина не пручалася, навіть ткнулася замурзаним обличчям йому в груди, вимазуючи коричневу шкірянку. Пусте. Головне — заспокоїти. Канчук із пряником. Повноцінного пряника, правда, не вийде, нема особливого бажання, за ці дні Сахно забув про існування будь-яких бажань, та й небезпечно це, їх не повинні бачити разом ще довго, така умова була, і її ніхто не скасовував.
— Ти побив мене…
— Бо дурною була Ти й далі мені потрібна, Маринко. Переживемо цю халепу, не бійся.
Він хотів цмокнути її в губи, але, зиркнувши на закривавленого рота, не зміг перебороти відрази. Раптом згадаюся, що закривавлене горло Аделі таки довелося б побачити, якби розкопали могилу… Хрін вам, темно було… Обмежився якимось батьківським поцілунком у тім’я.
Два наступних дні видалися ще більш пекельними: незнайомець не озивався. Сахно не знаходив собі місця, метався по квартирі, мов в'язень у камері-одиночці, до якої потрапив уперше і йому нема куди дівати енергію. З роботи, само собою, відпустили, горе в людини. Колеги задовбали своїми ввічливими співчутливими дзвінками. А пізно ввечері шостого дня від часу зникнення Аделі телефон дзеленькнув, як здаюся Сахнові, обнадійливо. І він не помилився. У трубці чувся звичний вже голос незнайомця.
6
— Чого вирячився? Язик проковтнув?
— Привіт… Оце так…
— Отак, отак. Не гаймо часу, дорогий друже. Давай сюди кейс. Не думав, що в тебе вийде, хвалю.
— Не думав… Для чого ж посилав?
— Якби не вийшло, тебе б гепнули. Так тобі й треба, суко. Чого стоїш, як хрін Казанови?
— Не второпаю ніяк…
— Тобі й не дано, придурку. Все дуже просто…
Сахно припаркувався за квартал від вказаного місця, як і було сказано. Говорив незнайомець досить спокійно, але його слова однозначно сприймалися як наказ. Сахно зрозумів, що в його ситуації легше тупо, мов той зомбі, виконувати, що скажуть, і не рипатися. І все скінчиться, обіцяв незнайомець.
Сахна мало цікавила назва нічного клубу, в бік якого він прямував о двадцять першій сорок п’ять під дрібнесеньким дощем, який дратував більше, ніж холодна осіння злива. Нічних клубів розвелося до чорта, і якщо пам’ятати кожну понтовиту назву, власне ім’я забудеш. Він десь чув, що бандити й «нові» називають їх за порядковими номерами або — іменем хазяїна. Поїхали, гуднемо до Каримчика… Він намагався крокувати впевнено, це йому, здається, вдалося. На стоянці чекали господарів різнокаліберні іномарки. Сахна цікавила темно-синя «мазда», незнайомець обіцяв, що вона буде припаркована скраю, просто біля брівки. Не обдурив. На Сахна ніхто не звертав уваги, і він боязко взявся за ручку дверцят з боку водія. Все ще не вірячи, що сирена не загуде, він із затятістю справжнього зомбі — от учепилося слівце! — смикнув дверцята, автоматично втягуючи голову в плечі, боячись, що спрацює сигналізація. Незнайомий замовник і тут не обдурив, ніщо не порушило тишу клубної стоянки. Отож — швидше до дії! Сахно звичним рухом відчинив бардачок. Ключі, як і було обіцяно, лежали там. Затиснувши їх у кулак, Сахно хряснув дверцятами і кинувся до своїх «жигулів».