Діаманти Ківі-Ківі

Він був у піднесеному настрої. Лікар занепокоєно спостерігав його збуджений стан. Массіньї вводив Брюггенсену атебрін, щоб запобігти поверненню малярії, і плазмохін, щоб збільшити силу опору організму проти більгарціозу. Іноді лікар сварився з Тілем.

— Вам треба було б відкласти цю експедицію. Кажете, що почуваєте себе зовсім здоровим? Друже, я знаю, який розладнаний у вас організм. Якщо від Порт-Франкі шлях важкий…

— Ні, він зовсім легкий, але дуже, дуже складний, — кепкував Брюггенсен.

— В такому разі я мушу заборонити вам подорож! А якщо не послухаєтесь моєї поради, відмовляюся вас лікувати!

— Ні, ви цього не зробите! — вигукнула Ельза Вандермолен. — Хвора людина в тропічному лісі без лікарської допомоги — приречена людина. Я пересвідчилась у цьому на випадку з Хендріком. Вам не вдасться перевиховати цього впертого фламандця. До речі, я теж народилася в тій же місцевості, що й Тіль. Ми з породи витривалих!

— Навіщо те багатство, коли через кілька років панові Брюггенсену доведеться пересуватися тільки в колясці, — галасував Массіньї.

— Для мене цілком досить того, що я маю, — кинув Брюггенсен. — Але, може, я хочу дати кошти, наприклад, одному відомому панові Массіньї на створення пристойного дослідного інституту тропічних хвороб!

— Ви — фантаст! — вже примирливо засміявся лікар. — Проте я вважав би себе шантажистом, якби дбав про вас тільки заради цього. Що ж, доведеться й далі терпіти цей клопіт.

З підносом у руках, на якому було безліч смачних бутербродів і фруктів, до них підійшов Баантумічо. Для свого хазяїна він відкрив пляшку мінеральної води.

— Лікарю, ради свята дозвольте випити сьогодні свіцлерума! — благально глянув на лікаря Тіль Брюггенсен. — Тільки маленький келишок!

— Не заперечую, хоча печінка у вас ще затверділа. Але я сам приготую напій, щоб у ньому було якнайменше алкоголю!

На Ельзі Вандермолен був дорожній костюм — широкі штани, високі зашнуровані ботинки та простора біла блуза, застебнута під саму шию. Жінка ледь пригубила міцний напій, в задумі дивлячись на пропливаючі вічно квітучі галерейні ліси, від яких повівав запах тліну.

— Бельгійське Конго займає територію майже в два з половиною мільйони квадратних кілометрів, — промовила Ельза, — а населення в ньому всього дванадцять мільйонів, тобто приблизно п'ять чоловік на один квадратний кілометр. І незважаючи на це, далеко не всі і завжди наїдаються досхочу. А можна було б брати від землі у сто разів більше.

— Тільки не маніока! — удавано жахнувся Тіль.

— Ні, ні, не лише маніока, Тіль! Я пробувала вирощувати на нашій невеличкій фермі й інші овочі, які ростуть у нас в Хейсті чи в тебе у Бішооті. Спочатку нічого не виходило, бо терміти й мурашки знищували насіння. Та коли Хендрік потруїв цих тропічних розбійників, а я навчилася як слід обробляти червоний грунт, у нас з'явилися артішоки і салат, огірки завдовжки з мою руку і редька завбільшки з кулак, морква і зелений горошок, капуста і мангольд. Мавпи не знали, як до них підступитися, кумедно кривилися, намагаючись зірвати з редьки чорну шкурку. Тільки попугаї завжди з'їдали зелений маїс. Погляньте навкруги: за оцими лісами простяглась країна, величезна країна, якій треба тільки дати культуру. Тут могли б знайти собі притулок і щастя сто, а то й двісті мільйонів чоловік, коли б хазяїни не заважали.