У череві дракона

Був у мене свій привілей: я мав право озирати наїжачений багатьма рядами сталевої колючки, забудований похмурими казармами, заметений кучугурами снігу лісовий прямокутник концтабору з висоти сторожової вежі. Цю висоту створювала шлакова гора, на яку я виштовхував тачку, наповнену смердючим жаром — щоденним випорожненням табірної кочегарки. Ніхто, окрім кочегарів та їхніх підручних, не мав права підійматися на цю гору.

Печальне видовисько відкривалося моїм очам: те, що природа виплекала в своїй любові до краси, було спотворене брутальним втручанням людини. Все тут свідчило про насилля й неволю. Відтятий від вільного лісу концтабірний прямокутник, периметр якого становив близько двох кілометрів, був поділений на робочу і житлову зони. Вервечки людей у чорних ватянках іще до сходу сонця під командою наглядачів тяжко долали замети, насипані нічною хуртовиною. Навіть здалеку видно, що ці люди ледь-ледь переступають — здебільшого це похилі діди, яких держава відірвала від онуків чи навіть правнуків.

Завершувався 1978 рік — другий рік мого ув’язнення.

Незважаючи на застарілу фронтову інвалідність, мене призначили в кочегарку робочої зони — я мусив підвозити до казанів вугілля та видаляти зашлакований попіл, що ятрив легені чадним газом. Слід хутко вибігати з тачкою по круто настелених дошках на вершину шлакової гори, щоб сині вогники над шлаком не встигли позбавити тебе притомності, а з вугільної купи, що вища від самої кочегарки, добувати вугілля доводилося шахтарським обушком. І це було не легше, ніж у забої. Вугілля завозили восени. Спершу його поливали дощі, відтак наскрізно сковували сорокаградусні морози — купа перетворювалася на суцільний моноліт, що переймав міцність гірської породи. Нарубати й підвезти до казанів двадцять тачок за зміну — ото й був мій обов’язок. Куфайка парувала на морозі — до наступної зміни не встигала висохнути.

Кочегар Михайло нерідко, відтрутивши мене, хапався за обушок або налягав на тачку і якось ніби не вивозив, а викидав її на шлакову гору. Там він і полишав тачку, щоб я також почувався при ділі: адже ж її, вже порожню, належало спустити вниз і поставити біля дверей кочегарки.

Ми з Михайлом — ровесники: обидва двадцятого року народження. Михайло вже відбув двадцять сім років тюремного й табірного терміну — через рік його мали вивести за ворота: йди, чоловіче, — ти вільний. Двадцять вісім років набралося тому, що до його бандерівської двадцятьп’ятки долучилося три роки за втечу. Спіймали аж удома: не витерпіла душа, повела в рідне село, де його парубоцька любка ростила синів якомусь безногому зайді. Думалося: тільки зазирну до Настиного подвір’я — та й гайну до лісу. Солдати навалилися ззаду, із-за спини — вони чатували на Михайла в засідці близько місяця. Знали про це навіть вербові кущі в лузі — знали, та мовчали. І хоча б молодий був, а то, можна сказати, вже вельми підтоптаний.