У череві дракона

Є в таборі видовиська, що підтримують душу в’язня, не дозволяючи їй відпасти від Небесного Вогню, який живить своїм промінням кожну стеблину на земній кулі. Хай у тебе відібрано простір, хвилясту лінію небосхилу, луги й ріки — хай ти позбавлений усього, що є звичним світом кожної людини. Таким звичним, що тобі й на думку не спадає, як може цього не бути. А, виявляється, може! І коли твоє око на роки й десятиліття відрізане від бачення, що сягає через луги й переліски у простір, який ніде не кінчається, тоді воно мимоволі підносить твою думку понад зубчастий, оповитий дротами, табірний паркан, де двічі на добу відбувається полум’яне дійство природи: схід і захід сонця. День за днем споглядаючи оте дійство, поволі усвідомлюєш, що тюремники залишили тобі не так уже й мало. А по суті, залишили головне: душа твоя п’є снагу із одвічного джерела життя — отже, має змогу жити й радіти. Відтінки й переливи барв, якими багате небо у хвилини народження світила та його вгасання, — то є незрівнянне багатство в’язня, божественні крила його душі.

Є в одній із житлових секцій іще видовисько, до якого ніхто не байдужий. Важко сказати, як воно виникло — з наміром чи без наміру чиновних осіб, які обирали місце для казарм. Мабуть, таки з наміром, бо ці особи, як правило, непогані психологи.

Саме зважаючи на оті чиновні наміри, в’язні, не змовляючись, проминали вікно, із якого видно світ поза дротяними заборонками. Всього лише одна картинка, одна сцена, яка не часто мінялася: стіжок сіна, до якого інколи виходила молода мордвинка. Насмикавши оберемок, вона вислизала із кадра. Тільки й того. Але ж трохи далі починався березовий гай, що дражнив своїми стежками й росяними травами. Та й сама мордвинка чомусь на свою буденну роботу зодягала квітчасту хустину, котра волала яскравими барвами. Може, вона знала, що на неї задивляються зголоднілі чоловічі очі? Авжеж знала! В Мордовії концтаборів більше, ніж колгоспів, — майже кожна сім’я має когось, хто працює в таборі.

Давно було вивірено: хто піддався отим чарам, той через рік-два втрачав стійкість, робився згідливим та покірним — починав белькотіти про якісь натяки начальства, з яких випливало, що його справу десь переглядають і він ось-ось вийде на волю. Та навіть найзапопадливіші суки відбували свій термін до кінця — це було добре відомо кожному зекові. Отож не слід клювати на лиху наживку — кому відміряно півтора десятиліття, той передовсім повинен зберегти здоровий глузд.