У череві дракона

Так казав Семен Гейць — людина фізично безпорадна, підсліпувата, короткозора. Та коли він починав говорити — де й бралася в нього сила!

Ми з Михайлом виходили на зміну саме тоді, коли зеки поверталися з робочої зони. Чи призвичаїться коли-небудь моє око до такого згромадження людських обрубків? Чи вухо моє довго ще зможе витримувати скрипіння десятків дідівських милиць? Коли мете хурделиця й холодна темрява ковтає безликі постаті — як мені шкода оцих нещасних! Так, я знаю, що серед них є справжні кати — особливо серед колишніх поліцаїв. Але ж безногими та безрукими вони стали вже тоді, коли разом із совєтами рушили на Берлін, щоб власною кров’ю змити вчорашні злочини.

— Розстебни бушлат, — наказує прапорщик людині на дерев’яній нозі. — Пора звикнути. Розстібатися слід на підході. Інших затримуєш.

Дід на милиці, незграбно потупцювавши, ворушить костуром порожній рукав бушлата.

— Сам розстібай. Хіба не бачиш?..

Виявляється, окрім лівої ноги, в нього немає іще й правої руки. А ліва рука за допомогою костура утримує від падіння його важке тіло. Це Приходько — недавній директор спиртово-горілчаного заводу. Його арештували два роки тому. Коли скінчиться термін ув’язнення, Приходькові має стукнути сімдесят п’ять років. Чи доживе?..

Нас із Михайлом також обмацують — мов ретельна господиня обмацує курку, перевіряючи: має вона знестися чи ні? Принизливий обряд, який зеки називають шмоном.

Коли ми трохи відійшли, Михайло смикнув мене за рукав куфайки.

— Поглянь туди, ближче до виходу. Бачиш нового? Це з наших. Позавчора прибув.

Я кинув оком на чорні постаті серед заметів — і завіяні снігом люди здались мені підстреленими граками, що не здатні летіти в тепліші краї, де сніг випадає нечасто, всю зиму триває благодатний чорнотроп.

— Бачиш?..

— Це отой кощавий?

— Авжеж. Видно, нездужає чоловік. Тюрма кого завгодно до кісток висушить. Ми його файно підгодуємо.

Так було заведено в таборі, що в день прибуття нового зека бандерівці кликали на чай бандерівця, політики — політичного тощо.

— Боюсь за нього, — мовив Михайло.

— Чому?

— Прикипів до вікна, не відірвеш. Цей черв’як підточує душу, мов плодожерка грушу. Може б, ви з ним побалакали?

Я непевно знизав плечима, на цьому розмова про нього й увірвалася. А наступного дня я зайшов до секції, де жив Михайло. Було це в неділю, в’язні займалися хто чим — лагодили одяг, читали вчорашні газети, писали листи. Біля сакраментального вікна застигла кощава постать у чорному з нашивкою на грудях, із якої можна взнати прізвище в’язня та номер загону. Нас називали чорнобушлатниками — на відміну від в’язнів особливо суворого режиму, що були вдягнені в зеленаво-смугастий одяг. Але той і той одяг після прання однаково линяв, ледь не вдвоє збігався — і вже десь місяців за три новий в’язень не відрізнявся від старих. Чорна куртка ставала брудно-сірою, штани вужчали й потворно коротшали — їх доводилося знизу доточувати випадковими шматками іншого кольору. У всіх нас вигляд був жалюгідний — якщо хтось хотів у такий спосіб принизити нашу гідність, то він, безумовно, досягав мети.