Будь дивом: 50 уроків, щоб зробити неможливе можливим
- Автор: Регіна Бретт
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Клуб Сімейного Дозвілля
- ISBN: 978-617-12-0453-9
- Переводчик: Віра Кучменко
- Жанр: Психология
Электронная книга - «Будь дивом: 50 уроків, щоб зробити неможливе можливим». Краткое содержание книги:
Урок 7
Перешкоди на твоєму шляху — це Божі завдання
Одного разу я їхала брати інтерв’ю для газетної колонки й заблукала в незнайомій частині Клівленда. Проїхавши кілька разів туди-сюди кварталом, я припаркувала авто й увійшла до маленького кафе «Scoops», де продавали морозиво. Мені довелося відволікти підлітка, який стояв за прилавком, щоб спитати, як дістатися до потрібного місця. Він так радо мені допоміг, що я пообіцяла заїхати до кафе дорогою додому й купити ріжок морозива.
За кілька годин я повернулася, щоб замовити морозиво, і цей хлопець почав відміряти мою порцію з горіхами пекан із точністю, якої я ще ніколи в житті не бачила. Він зважив навіть вафельний ріжок! То був темношкірий підліток із бідного кварталу — на вигляд йому було не більш ніж 15–16 років. А за кілька днів уже мав розпочатися новий навчальний рік.
Я стояла й мовчки чекала, аж раптом моє серце стрепенулося. «Поговори з цим юнаком. Вийди за межі своєї зони комфорту».
— А коли в тебе почнеться школа? — запитала я.
— Не знаю, — відповів хлопець.
Одне запитання відкрило цілий світ.
Терренс Ембрі розповів, що раніше навчався в престижній приватній школі Гоукен у передмісті. Але тепер його родині бракує грошей, і батьки не можуть оплачувати навіть ту невелику частину рахунків за навчання, яку не покриває шкільна стипендія.
— А ким ти хочеш стати в майбутньому? — поцікавилась я.
— О, я працюватиму нейрохірургом, — відповів хлопець.
Він сказав це так, немовби все вже давно вирішено і ніщо у світі не може його зупинити. А потім цілісіньку годину розповідав мені, як це буде, незалежно від перепон на його шляху.
На ньому була біла сорочка-поло, штани кольору хакі прикривав фартух, а на голові хлопець носив шапочку з написом «Scoops». Та він поводився так, ніби вже вдягнув хірургічний халат. І перш ніж приготувати черговий ріжок із морозивом, Терренс ішов до раковини.
Помий. Потри. Висуши. А вже потім набирай.
На якусь мить його усмішка згасла. Він розповів, що його мама шукає роботу, а батько працює на пошті. У цьому кафе Терренс працював усього чотири тижні.
— А якщо це буде не Гоукет, хай буде так, — мовив він і всміхнувся, немовби знав якусь таємницю. — Я бачу тільки результат: стану нейрохірургом.
Хлопець витер руки й додав, що завжди мріяв бути лікарем. Три літа поспіль він був учасником програми, яка мала на меті підготувати афроамериканських дітей до навчання в шостому, сьомому й восьмому класах. Тоді він і прочитав книжку «Талановиті руки», яку написав дитячий нейрохірург Бен Карсон. Автор зростав у бідній родині і міг покластися лише на свою матір і Господа.
— У нас стільки спільного! — сказав Терренс. — Ця книжка стала відповіддю на мої молитви. Здавалося, вона просто впала на мене з неба!
Йому довелося віддати цю книжку.
— Але я запам’ятав її на все життя, — зауважив хлопець.
Терренс відвідував церкву «Фундамент істини», розташовану в приміщенні колишньої крамниці. За його словами, там він «радів разом із Господом». Протягом трьох років вивчав латину. Хотів вивчити іспанську. У школі записався на курси з поглибленого вивчення біології, хімії та фізики. То був передостанній рік його навчання. Терренс грав у баскетбол і займався бігом.
У його родині було семеро дітей, і він наймолодший. Одна з його сестер писала дисертацію, присвячену дитячій психології. І щодня нагадувала йому, що слід не здаватися.
— Я ніколи не думав, що буде легко. Це просто перешкода на моєму шляху, і я її обійду. Точніше, пройду просто крізь неї, — виправився хлопець.
Так, легко не буде. Батьки Терренса розлучилися три роки тому.
— Ми з татом завжди робили все разом, — сказав він. — А тепер у наших стосунках утворилася справжня діра.
Як і в родинних фінансах.
— Ми не бідні, просто небагаті, — зауважив Терренс.
Торік Терренс їздив на автобусі з Вест-Сайду до школи, розташованої в Іст-Сайді. Увечері він повертався додому майже о сьомій.
— Обожнюю Гоукен — це чудова школа, — сказав він. — Там на тебе покладають відповідальність.
Коли він уперше розповів знайомим, що хоче стати нейрохірургом, вони сміялись. Але тепер не сміються.
Терренс сказав, що мріє спостерігати за справжньою хірургічною операцією або ж поговорити зі справжнім нейрохірургом про те, як функціонує наше тіло. Він усе одно вірить у те, що закінчить Гоукен, потім Стенфордський університет, а тоді Колумбійський.