Будь дивом: 50 уроків, щоб зробити неможливе можливим

«Ой, — подумав Роберт, — я втрачу роботу».

Відтоді він співає за будь-якої нагоди. Щодня він улаштовує справжні видовища в раковому центрі Тоссіґ, що в клівлендській клініці, співаючи пацієнтам серенади у своєму червоному піджаку й циліндрі.

— Я уособлюю і консьєржа, і швейцара, і транспортувальника, — каже він. — Поєднання всього, що тільки можна собі уявити.

На його особистому жетоні зображений лисий чоловічок у високому циліндрі — він зберігає цей жетон із того часу, як працював швейцаром у розкішному готелі. Коли він не чіпляє його до одягу, то називає себе «членом таємного братства». Він зберігає свій циліндр у срібній скриньці біля довідкового столу разом із величезним пластиковим мішком, у якому повнісінько заламінованих сімейних фотографій. На одній із них зображений його брат, який помер від раку легень.

— Я співав і для нього, — каже він. — Робив усе, що міг.

У «плейлисті» Роберта є такі пісні, як «Тепер я гарно бачу», «Солодка година молитви», «Ти втратив те прекрасне відчуття», «Містер Боджанґлс» і «Бог усе ще на троні». Завдяки йому пацієнти почуваються особами королівської крові. Вони приходять, ослаблені через рак і хіміотерапію, спираються на палиці й ходунки. Але розправляють плечі, коли бачать усмішку Роберта й чують, як він співає.

Його знають усі, хто бував у клініці протягом останніх п’яти років. Коли він співав пісню «Ти для мене все», якась жінка перервала його.

— Ви Роберт? — запитала вона. — Я чула про вас тільки хороше.

— Що я можу для вас зробити? — усміхнувся він.

Він пішов до мікроавтобуса, узяв її тонку руку у свої долоні й допоміг сісти в інвалідний візок. Роберт ніколи не суне носа до чужих справ, ні про що не питає. А коли співає, то робить це неголосно. «Де ви співаєте?» — часто запитують люди. «Отут, просто отут», — відповідає він.

Коли йому кажуть, що варто було б займатися співом професійно, Роберт зазвичай відповідає: «Так я й роблю. Я професійний співак онкологічного центру».

Заради однієї пацієнтки він співав і за межами центру. Роберт завжди виконував для Ширлі Дорсі пісню «Дим застує очі твої». Ширлі приходила до центру для опромінювання й хіміотерапії — вона боролася з меланомою. Хіміотерапія не допомогла, на відміну від Роберта. Він співав їй церковні гімни. А коли жінка померла, її чоловік Ед попрохав Роберта заспівати на похороні.

Роберт одягнув свій червоний піджак і циліндр. Він співав пісню «Вкажи мені шлях, Господи». Ед запросив його лишитися на поминальну вечерю й познайомитися з усіма родичами. Він вважає, що Ширлі завдячує останніми днями свого життя саме Робертові. «Він підбадьорив її, — каже Ед. — І можливо, саме завдяки йому вона прожила довше».

Але Роберт відмахується від похвали.

— Я ніколи не робив цього цілеспрямовано, — каже він. — Знадобилися роки, щоб я усвідомив, що це моє покликання.

Цей чоловік перетворив свою роботу на покликання. Усі ми маємо таку можливість. Ми всі робимо одне й те саме, однак важливо те, як ми це робимо. Кожен із нас може стати справжнім подарунком для інших, якщо допоможе їм відчути, що й вони самі є цінними дарунками.