Ріка далеких мандрів
- Автор: Сушинский Богдан Иванович
- Год: 1991
- Язык: украинский
- Год: Маяк
- ISBN: 5-7760-0342-3
- Жанр: Детские и приключения
Электронная книга - «Ріка далеких мандрів». Краткое содержание книги:
Помітне місце в творчості Б. І. Сушинського посідають твори для дітей. Юним читачам добре відомі повісті «Танець степового коня», за яку його удостоєно премії імені М. Трублаїні, «З розвідки не повернувся», «За лінією життя», «Зоряний берег», «Візьми мене з собою, Магеллане…» Він — лауреат обласної комсомольської премії ім. Е. Багрицького. Окремі твори Б. І. Сушинського перекладені п'ятнадцятьма мовами світи. Він — член Спілки письменників СРСР.
— Та де там оживляємо?! — знітився Роман. — Так, намагаємося вирізьблювати якісь-там скульптурки. Можете подивитися, он вони, на подвір'ї дитячого садка.
Поки Вічний Мисливець оглядав Романові витвори, я уважно стежив за ним. Одначе обличчя старого було так порізане зморшками, що важко збагнути, які почуття відбиваються на ньому. І тільки по тому, як обережно він торкався статуеток і щоразу прицмокував язиком та похитував головою, можна було зрозуміти, що Романовою (та вже й моєю) роботою він таки задоволений. Вічний Мисливець справді був досить старий, і мені навіть не вірилося, що в такому віці ще можна ходити в тайгу на полювання.
— Ну от, я все побачив, — мовив тим часом Вічний Мисливець, закінчивши свій огляд. — У кожного дерева — своя мудрість, і ти, хлопче, забув твоє ім'я… — А коли Чорногора назвався, продовжував: — І ти, Романе, віднаходиш цю мудрість, показуєш її людям…
Вічний Мисливець говорив з сильним акцентом, але я не зрозумів його не через це. Просто не одразу збагнув, що він має на увазі, кажучи про «мудрість» дерева.
— Ти знаходиш у ньому риси тварин і людей, які колись давно жили на цій землі, — продовжував дід Аян. — І яких запам'ятали дерева. А вони все пам'ятають. Придивися до свіжого пня, спробуй «прочитати» його і ти дізнаєшся про засушливі літа і про літа дощові та сніжні, про вік дерева, його хвороби, і про грунт, що дістався йому. І, чим досвідченіша людина, тим більше відкривається їй у «книзі життя» дерева. Так, кожна модрина, кожен кедр у цій тайзі має свою пам'ять…
Ми з Романом здивовано переглянулися. І я відчув, що й він теж вражений поясненням. От тільки дід Курун чи не помічав цього чи просто не зважав на наш подив.
— Внук розповідав мені про своїх друзів з України — Романа й Валерку, і про всілякі дива, які вони вирізьблюють з дерева. Тепер я побачив це на власні очі. Дякую. Пішли, Чингісе. Час…
— Я навідаюся до тебе завтра, — радісно пообіцяв Чингіс, підскоком ідучи за дідом. — І про печеру не забув. Так що не сумуй!
— Чекатиму! — відповів я. Й одразу ж запитав Романа, чому він не поговорив з Вічним Мисливцем про подорож до печери. Адже така нагода, така нагода!..
— Ти ж бачиш, що старий не має часу. А з людиною, яка поспішає, такі важливі справи краще не обговорювати. Бо й відповість вона, поспішаючи.
— Та скільки потрібно часу, щоб домовитися про таке?! — бідкався я. — Кращої нагоди вмовити старого нам уже не трапиться.
— …Так любить казати мій батько, який не вміє поспішати. Ні в чому. — Ніби й не чув моїх слів Чорногора. — А щодо Вічного Мисливця, то головне, що наше знайомство відбулося. Не журись. Навідаємося до нього в Еймон і про все домовимось.
9
Два наступні дні ми знову мудрували над скульптурами. І кожного дня батько приходив до нас, придивлявся, як я працюю, та про щось стиха перемовлявся з Романом. А про що саме — Чорногора мовчав. Я навіть обурювався з приводу такої секретності, одначе це не допомагало. На всі запитання щодо їхнього перешіптування Роман тільки зосереджено чухав потилицю і казав одне і те ж: «Ну чого ти хвилюєшся? Задоволений твій батько. Роботою нашою задоволений. Усе гаразд».
— То хіба про це треба говорити пошепки? — дивувався я.
— Це в нього педагогіка така: щоб ти не зазнався, — усміхався Роман. — Отож давай, твори…
Сьогодні батько затримався біля нас трохи довше, ніж завжди, взяв у мене стамеску, трохи підправив пащу крокодила, якого ми з Романом тільки-но почали витесувати, прискіпливо оглянув незавершеного гномика…
Я уважно стежив за батьком і мені чомусь здавалося, що йому зовсім не хочеться йти від нас. Якби не справи, напевне, з задоволенням лишився б тут і працював з нами.
— Ну що, подобається бути скульптором? — запитав він, уже занепокоєно поглядаючи на годинник.
— Хіба така робота може не подобатися? Я навіть не здогадувався, що це так цікаво.
— А раніше, ну, до приїзду сюди і зустрічі з Романом, у тебе з'являлося коли-небудь бажання щось витесувати, вирізати?
— Раніше? Здається, ні.
— Отже, не хотілося… — задумливо кивнув головою батько. — Та й справді, ніяких різьбярських поривань я за тобою не помічав. А знаєш, чому запитую? — мовив уже за воротами, де Роман не міг почути нас. Та, зрештою, він і не прислухався, бо вже взявся за свого незавершеного гномика.
— Просто ніколи не бачив, як це робиться. Хотів запитати. Навідуючись сюди, ти завжди шепочешся про щось із Романом.
— Невже говоримо пошепки? — щиро здивувався батько. — Не ображайся, жодних таємниць. Цікавився, як у тебе посуваються справи — тільки й усього. Це добре, що ти захопився скульптурою. Та й Роман говорить, що в цій справі в тебе вже проявляються певні здібності.