Ріка далеких мандрів
- Автор: Сушинский Богдан Иванович
- Год: 1991
- Язык: украинский
- Год: Маяк
- ISBN: 5-7760-0342-3
- Жанр: Детские и приключения
Электронная книга - «Ріка далеких мандрів». Краткое содержание книги:
Помітне місце в творчості Б. І. Сушинського посідають твори для дітей. Юним читачам добре відомі повісті «Танець степового коня», за яку його удостоєно премії імені М. Трублаїні, «З розвідки не повернувся», «За лінією життя», «Зоряний берег», «Візьми мене з собою, Магеллане…» Він — лауреат обласної комсомольської премії ім. Е. Багрицького. Окремі твори Б. І. Сушинського перекладені п'ятнадцятьма мовами світи. Він — член Спілки письменників СРСР.
— Ну, якщо забути нарешті про орланів… — заговорив батько, коли ми нарешті одяглися і рушили до селища. — У Нордані тобі подобається?
— Подобається, — відповів я. — Навіть, якщо й не забувати про них.
— Бачиш, для мене це дуже важливо, — спохмурнів він. — Я можу говорити з тобою, як мужчина з мужчиною?
— Ми завжди так говоримо.
— Ага, так, звичайно… Справа в тому, що надумав я залишитися у цьому місті назавжди. Все-таки це перше місто, яке починаю з нуля. Приємно жити у місті, яке ти починав будувати, з намета посеред дикої тайги!
— Як же це буде? Ти житимеш тут… а ми?
— Ти не так зрозумів мене, — батько поклав руку мені на плече й розсміявся. — Я хочу, щоб ми жили в Нордані всі разом. Квартиру нам дадуть. Обіцяли — в третьому багатоповерховому будинку, який ми тут збудуємо. Сучасна міська квартира. Не гірша, ніж у нас у Дністровську. Місця тут красиві, таємничі. Ну що?.. Погодишся?
— Не знаю, — невпевнено відповів я. — Хоча… Тут, звичайно, цікаво. А що, стану мисливцем, полюватиму на соболя…
— Ну-ну, не іронізуй… Мисливцем… На соболя… Станеш тим, ким захочеш. І зможеш. Але це добре, що ти «за». Тоді нас двоє проти однієї. Отже, більшість голосів… Як думаєш, скориться?
Я зрозумів, що йдеться про матір. Напевне, вона відмовилася переселятися сюди, і тепер батько хоче переконати її голосуванням на родинній раді.
— А мати що, категорично? — про всяк випадок запитав я.
— Не знаю, — стенув плечима батько. — Я ще навіть не говорив з нею на цю тему. Не наважувався, — ніяково всміхнувся він. — Вирішив спочатку укласти союз із тобою.
І тут я, сам не знаю чого, розреготався. Мені стало шкода батька. Нехай іноді я не наважувався заговорити про щось із матір'ю. Але щоб не наважувався батько!.. Це вже щось нове.
— Не бачу нічого смішного, — насуплено буркнув батько. — І дивись, не зрадь у найвідповідальніший момент. Я тебе знаю…
— У таких випадках я не зраджую. Але в мене теж є одне запитання. Тільки теж, як мужчина з мужчиною?
— І в тебе? — скинув брови батько. — Цікаво-цікаво. Давай, викладай.
— Скажи, ти віриш, що хлопець і дівчина можуть дружити?
— Он воно що?! — розсміявся тепер уже батько. — В що ж тут вірити чи не вірити? Можуть, доведено практикою безлічі поколінь. А що сталося?
— Ти не зрозумів, я не просто про дружбу. А про таку, справжню…
— Я теж про справжню. Ти, звичайно, маєш на увазі Інгу? Адже її?
— Інгу, — мені аж подих перехопило. — Як ти здогадався?
Та замість відповіді батько тільки поблажливо поплескав мене по потилиці. Мовляв, знайшов чим здивувати.
— І так, по-справжньому, можна дружити навіть у сьомому класі?
— У сьомому? — задумався батько. — Напевне, можна. Хоча, коли зовсім по-справжньому, то в сьомому, мабуть, ранувато. І взагалі, не замислюйся поки що над цим. Я розумію, тепер усе списують на акселерацію. Але повір: ще років п'ять цей клопіт тобі зовсім не потрібен.
— А ви з матір'ю були однокласниками?
— Були. А що?
— І в якому класі ти вирішив, що дружитимеш із нею? Тільки чесно.
— Ну, я — це інша справа. Якщо скажу, що твоя мати сподобалась мені ще в п'ятому — ти ж не повіриш.
— Чому? Повірю. Мені і в п'ятому подобалася. Так, одна дівчина…
І тут ми не витримали і тепер уже розсміялися обидва.
— Але ти повинен запам'ятати, що запитувати таке у батьків не можна, — додав він уже цілком серйозно. — І головне: не надумай проговоритися матері.
— Про що?
— Ну, про те, що я вирішив ще в п'ятому…
— А що, хіба вона й досі не знає?
— Ти що?! Навіть не здогадується. Я ж був гордим і незалежним. Вона, наприклад, вважає, що все почалося у нас тільки на другий день після випускного вечора. Це вона по собі так визначає. А батьки наші — ті взагалі впевнені, що почалося з другого курсу інститутів. Бо тільки тоді вони дізналися, що ми зустрічаємося.
— Оце конспірація! Чому ж ти не зізнаєшся їй?
— Та як тобі пояснити? Не варто. Ще зазнається. Або вважатиме, що був невихованим школярем, бо думав не про навчання, а бозна про що. Хіба ти не розумієш: вона ж учителька!
І ми знову розсміялися. На душі мені якось одразу стало сонячно і лагідно. Виходить, що нічого неймовірного я собі не надумав: у сьомому, мабуть, дружили всі, хто тільки мав із ким дружити. А я вже перейшов до сьомого.