Ріка далеких мандрів
- Автор: Сушинский Богдан Иванович
- Год: 1991
- Язык: украинский
- Год: Маяк
- ISBN: 5-7760-0342-3
- Жанр: Детские и приключения
Электронная книга - «Ріка далеких мандрів». Краткое содержание книги:
Помітне місце в творчості Б. І. Сушинського посідають твори для дітей. Юним читачам добре відомі повісті «Танець степового коня», за яку його удостоєно премії імені М. Трублаїні, «З розвідки не повернувся», «За лінією життя», «Зоряний берег», «Візьми мене з собою, Магеллане…» Він — лауреат обласної комсомольської премії ім. Е. Багрицького. Окремі твори Б. І. Сушинського перекладені п'ятнадцятьма мовами світи. Він — член Спілки письменників СРСР.
Я легенько підштовхнув ліктем Інгу і кивком голови показав на вершину. Дівчина стиха зойкнула і відступила за мене. Я не вірив, що вовки можуть переправитися через річку, поки тут стоять сильні олені-самці, і тому навіть не злякався. Олені захищали й нас. До того ж, вовки були занадто далеко, щоб ми не встигли втекти до селища.
Хижаки стояли, притиснувшись боками один до одного, — мабуть, це були вовк і вовчиця — і, як мені здавалося, сумно дивилися на своїх міцнорогих суперників, що ревли і, грізно наставивши свою зброю, розривали копитами землю, викликаючи їх на поєдинок.
— Вовки кинуться на них, — майже пошепки мовила Інга. — Кинуться, і ми не зможемо врятувати.
— Вони не переправлятимуться. Занадто холодна вода. А може, бояться, що олені нападуть, не давши їм вийти з води. Та й хтозна, чи вовки вміють плавати.
— Ні, вони таки нападуть. Ось побачиш.
— Не бійся.
— Якби в нас була рунишиця, ми врятували б їх, правда?
— Звичайно.
— А чому вовки не бояться нас?
— Теж зрозуміли, що ми не мисливці та й знаходимося занадто далеко від них. А може, вони дуже голодні. Такі голодні, що втратили страх.
Поки ми отак пошепки перемовлялись, задкуючи від берега, вовки раптом зникли. Ні я, ні Інга навіть не встигли помітити, коли і куди вони щезли. Наче й не було їх там ніколи, наче це вони всього лиш привиділися нам. Напевне, ми так і вирішили б, якби не олені, що, дочекавшись утечі хижаків, знову задерли голови і, не поспішаючи, задоволені собою, подалися в тайгу.
Ми поверталися до селища. Рука Інги виявилася у моїй руці. Вона була теплою і ніжною, і я страшенно боявся, що дівчина от-от схаменеться й вивільнить її.
Ми йшли білою долиною до білого узгір'я, край якого чорними граками повсідалися незграбні будівлі тимчасового містечка.
8
Уже заходить сонце. Мені час повертатися додому. Та й Романові теж треба йти в гуртожиток. Але ми сидимо на спортивній колоді у дворі школи і милуємося долиною, що пролягає між узвишшям, на якому будується місто, а за ним — гірничо-збагачувальний комбінат й Амгунню. Тайги в долині нема, тільки невеличкі острівці модрини і кедра, посеред яких сіріють під призахідним сонцем кострубаті вершини скель, що здалеку здаються дахами казкових замків. А праворуч — гребінь невисокого хребта, який підступає до нашого берега річки, утворюючи вузеньку ущелину. Сонце зависло над нею між двома скелями, як палаючий човен, що застряг між кам'яними брилами і тепер догоряє там, покинутий напризволяще.
Я вже знаю, що, пройшовши путівцем, прокладеним попід скелею, невдовзі опинишся у досить великому мисливському селищі Еймон, де живуть мисливці, рибалки і заготівельники лісу. А одразу за селищем знаходиться лісокомбінат, з якого до Нордана привозять дошки, балки, віконні рами і взагалі всю, як каже батько, «столярку». А ще я дізнався від Чингіса, що Еймон — одне з найбільших поселень у цих горах. У ньому віддавна живуть нанайці, якути й евени. І що там, за скелею, неподалік річки, стоїть хатина Аяна Куруна, діда Чингіса, Вічного Мисливця. Він-бо й справді найстаріший з усіх мисливців, які полюють по навколишній тайзі.
Згадавши про діда Чингіса, я скоса зиркаю на Романа, а потім врешті-решт наважуюся:
— Пам'ятаєш, — кажу, — ти обіцяв, що поїдемо до Вічного Мисливця, щоб розповів про Шаманську печеру?
— Я все пам'ятаю.
— І попросимо, щоб повів до неї.
— І таки попросимо, — киває Роман.
Сьогодні він настроєний жартівливо і це мені не подобається. До таємниці Шаманської печери я ставлюся серйозно. І хочу, щоб так само ставився до неї Роман.
— І коли ж ми підемо? Може, завтра? Саме неділя.
— Завтра — ні. Наступної неділі — це вже реально.
— Чому не завтра? — наполягаю на своєму. І раптом дивлюся й очам своїм не вірю: до школи наближається Чингіс і якийсь приземкуватий літній чоловік з рушницею за плечем.
Я штовхаю ліктем Романа. Він глянув у той бік, куди я показую, і підхопився.
— Здається, ти хотів познайомитися з Вічним Мисливцем, — стиха проказав він, киваючи у бік старого. — Він перед тобою.
— Валерко! — ще здалека гукнув Чингіс. — Ми до тебе. Познайомся, діду, це — Валерка. А це мій дід Аян! Ми гостювали у тітки, і він погодився розшукати вас, щоб познайомитися! Шкода тільки, що обмаль часу, — додав Чингіс, уже підійшовши до нас. — Треба повертатися в Еймон.
— Кажуть, що ви оживляєте дерево? — мовив дід Аян до Романа. Він трішечки відстав від онука, але все одно йшов досить швидко, і щось не помітно було, щоб він стомився.