Ріка далеких мандрів

— Ти що, Миколо Матвійовичу, нову далекосхідну трасу в тайзі прокладаєш? — спокійно запитав той чоловік, підійшовши до кабіни. — Чи, може, з дороги збився?

— Та хіба ж то дорога, Власе Кириловичу? — ніяково розвів руками батько Інги. — На ній так підкидає, наче у кожній виямці заклали по міні.

— То й що ж у цьому дивного? Дорога тайгова, не бетонка й не асфальт, — так само спокійно визнав Влас Кирилович, уважно глянувши на мене. — А ти думаєш, що прокладеш рівнішу?

— Я не прокладаю. Просто їду собі, де мені краще.

— «Просто їду собі, — передражнив „шкіпер-іноплалентянин“. — Де мені краще…» І не соромно тобі, га? Що буде, коли кожен почне їздити по тайзі, де йому захочеться? Вийдіть-но обоє з трактора та подивіться, які ви лишили після свого танка сліди.

Ми обидва висунулися з кабіни і подивилися назад. Після гусениць залишилися дві широкі болотяні смуги, обабіч яких валялися заліплені землею гілки, пучечки трави, квітів і торішнього листя.

— Ну то й що? — стенув плечима Микола Матвійович. — Слід як слід. Гусениці — вони є гусениці, не я їх вигадав. Та й не по ораному йду, і не по асфальту. Тайга, батьку, тайга…

— Та бачу, що тайга, чоловіче добрий, — відповів Влас Кирилович. — Але в тім то й річ, що тайга. Не степ, не чорнозем… Тут усе життя жевріє на тонесенькому верхньому шарі грунту. Тільки він живий, бо одразу під ним — метри вічної мерзлоти. І там, де ти «проорав» своїми гусеницями — теж лишається мертвий грунт, мерзлота. А для того, щоб на цьому місці знову виросла трава, або кущ якоїсь ягоди чи прийнялось деревце, знадобиться щонайменше п'ятдесят років. Піввіку людського ця земля буде мертвою — розумієш ти це чи ні?! А скільки таких бульдозерів-тягачів «гуляє» зараз навколишньою тайгою?! Ми ж прийшли, щоб укоренити тут життя, а не винищити й те, що жило до нас. Бо «переоремо» отак тайгу, вимруть рослини, втече звір, зникнуть птахи — і матимемо тисячі гектарів чорної болотяної пустки. Правильно я кажу, чи ні? — і я завважив, що, запитуючи це, він дивився не на Миколу Матвійовича, а саме на мене. Щоб передусім саме я зрозумів, якої шкоди ми завдаємо тайзі своєю необачністю.

Мені навіть хотілося відповісти: «Так, зрозумів». Але стало шкода батька Інги, який, збивши кашкета на лоба, старанно чухав потилицю. Я відчував, що зайвий при цій розмові, і почувався ніяково.

Скрушно похитавши головою, Влас Кирилович вирішив, що висловив усе, що повинен був висловити, і пішов далі своєю дорогою. А Микола Матвійович, висунувшись з кабіни, ще якийсь час мовчки дивився йому вслід.

— І чого він ото сполошився? — мовив я, коли, тяжко зітхнувши, батько Інги знову повів тягача до залізниці. Мені хотілося якось розраяти Миколу Матвійовича, адже, напевне, він почувався ніяково ще й переді мною. — Подумаєш: проїхали не тією дорогою.

— Та ні, хлопче. Взагалі-то він має рацію: на цю тайгу як подивитися… Вона ніби й величезна, віковічна та ще й сувора така, що людині в ній усе на погибель. А придивившись до неї, поміркуєш — і відкриється тобі, що вона ще й ніжна, беззахисна. От і виходить, що по суті Влас Кирилович правий. Знаєш, оце недавно вчений один навідувався до нас у селище. З Хабаровська. Кажуть, великий учений з усього, Ідо стосується тайги й усілякої там гірської порослі. А запросили його до Нордана, бо дивна річ коїться. Коли закладали селище — чималий шмат лісовики викорчували. Навіть тієї, якої не варто було. А тепер оце роззирнулися: ба, щось у нашому містечку голо, наче на міському пустирищі. Та й давай дерева садити. Модрини, звичайно. Майже вся тайга наша — з модрин. Ну, то посадили позаминулого року кілька саджанців, а вони раз — і всі до одного загинули. Посадили минулого — те ж саме. «Що ж таке? — думаємо. — Навколо мільйони дерев, а ми саджанці врятувати не годні. Щось тут не те». — Помудрували, помудрували, а робити нічого, давай запрошувати до себе вченого. Так от приїхав цей учений, походив вулицями, оглянув деревця, землицю помацав… Ну що, каже, деревця повинні поприйматися. Але для цього треба садити їх у певний час, за певної температури повітря і грунту, на певну глибину, і густішою частиною крони на південь… а головне, треба точно визначити місце, в якому можна садити деревця. Тому що селище знаходиться якраз на кордоні поясу вічної мерзлоти. Одне слово, хоч стій — хоч падай. Послухали ми його, роззирнулися, а навкруги — тайга. Тисячі дерев. Ніхто їх не садив, ніхто не доглядав. Без учених і їхніх наукових дисертацій поприймалися. «Як же так? — питаємо. — Якщо умови такі суворі, а шансу вижити в деревця такі мізерні, то звідки взялася тайга?» А він: «Що вас дивує? Тайга природою насаджена. А в природи тисячолітній досвід таких насаджень. Що ж до людини, то досі в нашій тайзі дерев ніхто не садив. Просто на думку нікому не спадало. Вирубувати, трощити, випалювати — цього ми швидко навчилися. А садити у цій зоні — оце ви перші спробували…» Ось такі, брате мій, справи, — зітхнув Микола Матвійович.