Шенгенська історія. Литовський роман

— Все по-старому. Нічого нового! Згадувала там бабусині пиріжки з яблуками...

— Так, — дід кивнув. — Пиріжки... Завези мене якось туди, в місто. Давненько не був.

— Звісно! Ти сьогодні ввечері у мене повечеряєш?

— О! А я думав тебе до себе кликати! — зізнався дід.

— Ну тоді давай я вечерю приготую, а їсти будемо у тебе! Гаразд? — запропонувала Рената.

— Тобі треба в політику йти, — посміхнувся дід. — Згоден. А що приготуєш?

— Ще не знаю, але спробую щось смачне! — пообіцяла Ре­ната.

Повернулася до себе.

Задумалася про Вітаса. Згадала нещодавню «Шенґенську ніч», згадала гостей і веселу атмосферу очікування від опівночі дива. Інґрида та Клаудіюс уже в Лондоні, Барбора й Андрюс — у Парижі. Вітас сказав, що вони йому вже телефонували. Вони в захваті. У них все чудово!

Може, якби Вітас приніс їй квитки на потяг чи на літак і стояв би над нею, поки дівчина не збере речі, тоді б і вони вже були зараз десь в Італії. Але Вітас — практичний, він усе ж ветеринар. Вирішив, що вони поїдуть її автівкою. А їхати треба через усю Європу. Машина маленька, слабенька. Довезе? Але навіть не це головне! Навіщо? Що робити їм, литовцям, в Італії? Подивитися на Рим і Венецію? Авжеж. А потім?

Уся ця історія з «Шенґенською ніччю» зараз здавалася Ренаті продовженням фестивалю «Be2gether», де вони всі й познайомилися наприкінці серпня. Драйв, який захопив їх у вир музики та спілкування, був занадто сильним, щоб йому чинити опір. Та й не було причини чинити опір. А потім жартівливе одруження! Хтось же вигадав усе це. Хтось придумав, а вони з радістю взяли участь і після цього, як після справжнього одруження, влаштували в окремому наметі потрійне весілля без гостей. Кожен був одночасно і нареченим, і гостем на весіллі своїх друзів. А потім, коли прощалися, домовилися відсвяткувати разом «Шенґенську ніч». Ця ідея, здається, спала на гадку Барборі. Вітас зрадів, але сказав, що у нього в Каунасі не можна: занадто маленьке помешкання, хоч і своє власне — подарунок від батьків на честь закінчення ветеринарної академії. До Інґриди, яка живе в Пренаї, далеченько. Клаудіюс та Андрюс своїм мовчанням дали зрозуміти, що також не зможуть стати гостинними господарями. І тільки у Ренати виявилося достатньо місця, щоб влаштувати це свято. Вона жила на хуторі Пієнаґаліс, на цьому литовському хуторі, на своїй землі, вкритій снігом. І їздила вона в Анікщяй двічі, зустрічаючи з автобуса друзів і відвозячи їх у будинок. А наступного дня після «шенґенської забави», коли всі відіспалися та пообідали, відвезла їх назад на Анікщяйський автовокзал. Відвезла за один раз, здивувавшись, що в її маленькому «фіаті» на задньому сидінні вмістилося аж четверо пасажирів! А вони не тільки вмістилися, а ще й реготали всю дорогу. Дуже вже їх назва хутора розсмішила. Пієнаґаліс — коріння молока. «У тебе ж жодної корови!» — реготав Клаудіюс. «А яке в молока може бути коріння?» — питала теж із посмішкою на обличчі Інґрида. Рената кермувала машиною і на їхні запитання тільки стенала плечима. І сама при цьому думала про «коріння молока». Адже й її колись ця назва — Пієнаґаліс — здивувала. Коли була зовсім маленькою. «Все має коріння, — відповідала тоді на її цікавість бабуся Северюте. — У каміння, в істо­рій, у трави й у молока. Коріння молока дуже схоже на коріння трави! Якщо молоко на траву пролити, то піде воно в землю по корінням трави...»