Шенгенська історія. Литовський роман

— А ти з Вітасом давно знайома?

— З серпня. Він хороший. Ветеринарну академію закінчив. Уже працює.

— Справді? Нехай він нашого Барсаса подивиться!

Йонас важко зітхнув, подивився на свою чарочку, наповнену бальзамом, підняв руку та тут же опустив знову на стільницю.

— Чорна діра — ця Велика Європа, — промовив він. — З неї не повертаються, не відгукуються...

Рената замовкла. Вона і до вечері знала, до чого призведе ця розмова. Але що було вдіяти? Казати щось треба!

— Як звали твою матір, мою доньку? — Йонас перейшов на шепіт.

— Юрате, — відповіла також пошепки Рената.

— А твого батька?

— Римас.

— Ти їх пам’ятаєш?

Рената мовчала. Вона заплющила очі. Не хотіла, щоб дід бачив сльози.

— Кого ти пам’ятаєш? — продовжував шепотіти запитання дід Йонас. — Бабусю Северюте пам’ятаєш?

Онучка кивнула.

— Моя Юрате та Римас залишили тебе з нами, коли тобі ще й шести не виповнилося. Поїхали на півроку в Англію на заробітки... І де вони? Де їхні зароблені фунти? Куди вони зникли? Що з ними ця Європа зробила? Вона їх просто вбила!

Рената піднялася з-за столу, розмазала сльози долонями по щоках.

— Я зараз, вибач, діду! — сказала і вийшла.

Повернулася через кілька хвилин, умита.

Якийсь час їли мовчки. На кухні у діда було тепліше та затишніше, ніж у Ренати. Вона раз по раз зиркала на всі боки. Здавалося, все тут із дитинства знала, кожен вбитий у стінку і загнутий цвях, на якому висіла то каструля, то друшляк. І все одно оглядатися тут було цікаво. Думки легко підпорядковувалися цікавості, лишаючи в спокою теми важкі, що викликають смуток й іноді — сльози.

— Одягнися, підемо на зірки подивимося! — запропонував дід Йонас, коли чай уже допили.

Вони вийшли на поріг. Дід у накинутому на плечі старому сірому драповому пальті, внучка —- в китайському пуховику.

Зірки палали яскраво на темно-синьому небі. Здавалося, що вони віддзеркалюються на білій скатертині снігу.

— Он там і там років із десять тому по вечорах світилися вікна, — дід показав рукою в бік занедбаних сусідніх хуторів. — Цей помер, — він затримав витягнуту руку, потім повів її далі, — цей потонув, цей спився, ці поїхали на заробітки... Я тут останній... Якщо ти поїдеш...

— Я ще не знаю, — зізналася Рената.

— Хочеш, я тобі пальто пошию? У мене десь сувій драпу лежить, сіро-блакитний, йому зносу не буде! — запропонував раптом старий.

— Ти вже років десять голку в пальцях не тримав!

— Вічний «Зінгер» працює, та й пальці ще міцні... Пальто, природно, до кольору машини не підійде, — він усміхнувся. — Під нього доведеться купувати ще одну машину, антикварну...

— Згода, — Рената кивнула. — Тільки потім пришиєш під петлю лейбик «Зроблено в Китаї».

— Ні, — дід захитав головою. — Пришию: «Зроблено в Литві. Фабрика Йонаса»!