Сестри Річинські. (Книга перша)

Бронко дійсно не знав, що відповісти.

Просто-таки не знав.

У перші дні після цієї вістки ходив, наче з хреста знятий. Апатичний, непричетний до всього, що діялося навколо, почорнілий, з впалими очима, він сновигав поміж людьми ніби тінь колишнього себе.

Найбільше допікав Бронкові біль від втраченої віри в людину.

«А я вам так вірив, так вірив, Борисе Каминецький», — шептав Бронко шершавими від гарячки губами.

Мама до того затурбувалася про його здоров'я, що збиралася вже до лікаря Бронка вести, але батько втримав її:

— Дай йому спокій. То такий вік в нього. Пройде.

І воно справді з часом настільки пройшло, що до Бронка повернувся нормальний апетит і сон. Щоб не ятрити рани в серці, Бронко перестав заходити до читальні на Мнихівці.

Не вірив уже нікому. Мало того. Був ладний повірити своєму шефові, що всі оті гуманні, високі гасла комуністів — то тільки агітація і пропаганда, яка не має нічого спільного з практикою життя.

«А я вам так вірив, так вірив, Борисе Каминецький».

У своєму відчаї Бронко дійшов до того, що став сумніватися вже, чи те, про що писав Микола Островський, було коли-небудь в дійсності. Може, то теж, чорт візьми, тільки агітація й пропаганда!

Замкнутий у собі, недовірливий, Бронко оминав людей, наче вовків. Якими гідними погорди видавалися йому в той час зальоти Сташки Кукурбівни, яка, наче на злість, заприсягалася зломити карк «кармеліті», як називала Бронка перед подругами.

Був одинокий, бо не вірив нікому. Обікрали його і наплювали в душу на додаток.

«А я вам так вірив, так вірив, Борисе Каминецький!»

Бронко оминав вулиці, на яких міг зустрітися з Борисом Каминецьким. Але Наше надто мале для того. Особливо коли той, від кого ти втікаєш, шукає тебе.

— Що з тобою, хлопче? — питав Каминецький тим своїм легким голосом, від якого колись так підносився настрій у Бронка. — Ти що, хворів, може? Чи, може… «в тім причина є дівчина»?

Бронко не міг дивитись тепер на нього. З задоволенням вирвався з його рук, кинувши тільки одне слово за собою: «Хрунь!»[99]

Чимало зусиль коштувало Борису Каминецькому, заки він вимусив Бронка сказати, в чому справа. Коли Бронко, стогнучи та заїкуючись, передав свою розмову з Філіпчуком, Каминецький сказав преспокійно:

— Так. Це правда. І це тебе так мучило?

— А ви як гадали?

— А я гадав, що ти повинен був до мене прийти і спитати. А то, як кажуть: жартувала баба з колесом, та у спицях застрягла.

— А що тут питати, коли ви самі кажете, що то правда…

— А, видиш! Правда, гола правда — то одне, а тлумачення може бути різне… А я все ж таки скажу тобі, хлопче, що ти не дуже-то вірив у мене, коли так скоро зламався… А Філіпчук… мастак заклинати в цапа, можеш бути певний! То та людина, що догори щетина.